Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

Мікроавтобус в’їхав у чергову яму. Десантник знову застогнав.

– Обережніше, шефе! – звернувся Говерла до Валіка.

– Об’їхати не було як! – вибачився той.

Говерла обережно поправив ковдру на Колянові, якого вже вважав своїм кровним побратимом. Тоді дістав смартфон і відкрив своє селфі з Іриною. Він зробив це фото перед самим від’їздом з табору. Згадав, як підійшов до лікарки, коли та прощалася із сепаром Льохою, який зараз спав у багажному відділенні «Шапіто».

– Прощавайте, док. Може вже й не побачимося. Дякую вам! – сердечно дякував Ірині врятований нею Льоха.

Коли сепар міцно обійняв лікарку, Говерла відчув щось схоже на ревнощі.

– Одужуйте, Олексію! – побажала наостанок Ірина.

Коли сепар зайшов до мікроавтобуса, Говерла вирішив теж попрощатися з Іриною, але вона вже пояснювала волонтерці Жені, як поводитися з десантником.

– Стеж за пульсом. Якщо стан погіршиться, зробиш укол. Зможеш?

– Не хвилюйтеся, я маю досвід,– запевнила Женя.

Коли ж Ірина нарешті звільнилася, Говерла наважився підійти.

– Ірино, можна з вами фото на пам’ять? – переборов сором’язливість розвідник.

– А чого ти до мене на «ви»? – здивувалася док.

– Ви ж старша… за званням,– поспішив виправитися Говерла і навіть зашарівся.

– Давай на «ти». До речі, як тебе звати, Говерло?

– Сергій.

– Охоче сфотографуюся з тобою, Сергію! – чарівно посміхнулася Ірина.

Говерла з приємністю згадував, як лікарка підійшла до нього, притиснулась, обійняла за талію. Говерла ледь не випустив смартфон від збудження, але, опанувавши себе, зробив кілька чарівних селфі.

– Може, телефончик, залишите? – осмілів Говерла.

– Узагалі-то я заміжня.

– Ясно. Тоді вітання чоловікові! – спохмурнів Говерла.

– Це навряд чи буде. З початком АТО він утік до Росії,– повернула надію хлопцеві Ірина.

– Я до Росії втікати не збираюся. Тож залишиш телефончик? – знову зрадів Говерла.

Ірина взяла у розвідника смартфон і записала свій номер.

– Надішлеш знімки на Вайбер?

– Авжеж!

– Буду дивитись і згадувати тебе, Сергію! – чарівно посміхнулася док.

Говерлі так закортіло поцілувати Ірину, що він навіть зробив крок до неї, порушивши пристойну відстань, але романтичний момент зіпсував потужний бас Бороди, що почувся позаду.

– Візьмете ще одного пораненого до шпиталю? – запитав Борода, тягнучи забинтовану ногу.

– Звісно, Бородо! Тримайся, друже! – відповів Говерла, так і не поцілувавши лікарку.

Доки Говерла допомагав пораненому Бороді сісти до «Шапіто», Ірина вже пішла у справах, яких після обстрілу не бракувало. «Цікаво, чи зрозуміла док, що я закохався в неї?» – думав Говерла.

– Хтось за нами їде! – водій Валік, дивлячись у дзеркало заднього огляду, урвав спогади Говерли.

Усі звернули увагу, що до них, піднімаючи хмару куряви, на шаленій швидкості наближається позашляховик. Говерла напружився і стиснув автомат. Борода також припав до віконця.

– Це ж комбатів джип! – упізнав Борода машину.– Куди він так жене?

Раптом Говерлі на телефон надійшло повідомлення. Розвідник глянув на екран, тоді швидко звів очі на Бороду. Їхні погляди зустрілися. У руках Бороди зблиснув бойовий ніж, який миттєво простромив груди Говерлі. Смерть Говерли була миттєвою. Хлопець закляк, так і не встигнувши зрозуміти, що сталося. Його міцне тіло втратило пружність і впало на залізну підлогу «Шапіто».

– Ні! – заверещала Женя.

Борода миттєво вихопив пістолет і наставив на Валіка.

– Не гальмуй, водило! – прошипів Борода.

Потім різко відчинив задні дверцята і на повній швидкості викинув тіло Говерли на дорогу. Женя знову заголосила.

– Цить, бандерівська сучко! – проказав Борода, як завжди, широко посміхаючись. Але тепер його посмішка була не такою доброю, як завжди.

«Тільки б устигнути! Тільки б не спізнитися!» – крутилось у мене в голові. Здавалося, ми от-от наздоженемо мікроавтобус волонтерів. Шансів утекти в Бороди начебто немає…

– Командире, обережно! – несподівано скрикнув Мореман, коли ми виїхали з-за пагорба на пряму дорогу.

Я побачив на дорозі людину в нашій формі і вдарив по гальмах. Позашляховик винесло на узбіччя. Ми зупинилися за якийсь метр від військового. Мореман вискочив із машини раніше за мене й одразу кинувся до тіла. Сумнівів не було, це був Говерла.

– Ходок, мерзота! – загорлав Мореман, намагаючись намацати ознаки пульсу на шиї друга.