Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– Ми живемо в Україні. Тож і говорити маємо українською,– твердо та впевнено проказав Антон.

– Але ж ти говориш російською,– заперечила Женя.

– Так, бо ти говориш російською. А поїду в АТО, говоритиму українською,– зірвалося з язика те, про що він хотів сказати Жені ще зранку. Женя на мить аж заніміла.

– Поїдеш в АТО? – оговтавшись, перепитала вона.

– Так, повертаюся до частини. Учора отримав призначення.

– І тебе не цікавить що про це думаю я?

– Сподіваюся, ти мене зрозумієш,– Антон із надією подивився у красиві карі очі Євгенії.

– Що я повинна зрозуміти? Ти їдеш убивати людей тільки за те, що вони іншої думки?

– У нас із тобою різні погляди на цю війну,– із жалем зітхнув Антон.

– Ти ж сам нібито звідти?

– Тому і їду.

– Якщо ти поїдеш в АТО, між нами все скінчено!

Євгенія викинула останній козир і подивилася на Антона, уперта і рішуча. Він знав Женін характер і розумів, що вона виконає погрозу. Саме такої реакції і боявся. Антон мовчки розвернувся і вийшов із кімнати. Біля дверей трохи затримався, щоб почути увімкне Женя телевізор чи ні. Ні. Добре. Але все одно нічого вже не зміниш.

Женя відчувала, що Антон обов’язково прийде до вогнища. Причепурившись, вона вийшла з «Шапіто» і попрямувала в бік плацу. Чимало бійців прийшли привітати механіка Бороду з днем народження. Усі повмощувалися навколо вогнища – на землі, на військовій техніці, на полицях, складених із дерев’яних ящиків з-під боєприпасів. Цей імпровізований амфітеатр додатково освітлювали прожектори з БТРів. Женя відшукала поглядом Антона, який мовчки сидів напроти Бороди, поринувши у свої думки. Інші воїни співали під гітару та пили віскі, яке привіз волонтерсько-артистичний дует – Женя і клоун Валік.

Женя познайомилася з Валіком випадково, через друзів-театралів. На той час вона вже звільнилася з «Дев’ятнадцятогого каналу» за власним бажанням, і шукала нову роботу. Тоді ж дівчину запросив на день народження художній керівник студентського театру-студії, в якому вона колись грала. Тут вона й зустріла Валіка. Він шукав напарника, щоб возити на власному мікроавтобусі в АТО волонтерську допомогу та розважати вояків. Усі були дуже здивовані, коли Женя раптом погодилася на таку пропозицію. Ще б пак, опозиційна ведуча стає волонтеркою. «А чому б ні? Треба ж якось замолювати гріхи після колишньої роботи!» – вирішила Женя. Перша поїздка в АТО з Валіком була приємною та веселою. Тому вона погодилася їздити й надалі.

Щоразу, вирушаючи до зони АТО, Женя сподівалася на зустріч із Антоном. Їй хотілося побачити його здивоване обличчя, відчути радість зустрічі. І от її мрія збулася. Але Антон відреагував зовсім не так, як очікувала дівчина. Він чомусь дуже напружився і замкнувся у собі. Чому? Досі сердиться на неї? Чи вже знайшов собі іншу? Саме це Женя прагнула з’ясувати того вечора.

Євгенія вийшла із сутінків і підійшла до Антона, який сидів поруч зі своїми бійцями.

– А ось і наша красуня! – першим помітив дівчину Борода.

– Добрий вечір! – привіталася Женя. Антон квапливо посунувся, звільнивши місце біля себе. Женя вмостилася поруч і вдячно йому посміхнулася.

– Тримай, Бандерасе! – вигукнув Борода, простягнувши Антонові пляшку віскі. Антон узяв пляшку.

– Із днем народження, Бородо! Будь здоровий! – проголосив тост Антон і пригубив віскі.

Бійці навколо теж вигукували привітання: «Будь здоровий, Бородо!», «Довгих років!», «Щоб шаблі не брали, і кулі минали!» і таке інше. Вочевидь Борода був місцевим улюбленцем, що з його військовою спеціальністю зовсім не дивно.

– Друзі, дякую за теплі слова та подарунки,– басом відповів на привітання Борода.– Але головний подарунок мені все ж таки привезли сьогодні наші волонтери. Дай їм Бог здоров’я! І це не віскі!

Бійці дружно зареготали. Борода дістав із подарункового пакета, турботливо загорнуті у файли, щоб не намокли, аркуші паперу.

– Цей лист надіслала моя п’ятирічна дочка Катруся! – з гордістю продемонстрував присутнім свій найдорожчий подарунок Борода.

На малюнку був зображений танк з українським прапором та сільський будиночок. Поряд було щось написано невпевненою дитячою ручкою.

– Ще й і сама написала! – зворушено прогримів Борода.– Тату, повертайся з перемогою! За це трошки вип’ємо!

На очі бородатого велетня навернулися сльози, які він одразу змахнув величезною рукою. Усі похмурніли, напевно, пригадуючи кожен свою родину, яка чекала на повернення батька-героя. Запала тиша, яку урвав командир десантників Коцюба.