Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– За перемогу! – пролунав бадьорий тост.

Усі відразу повеселішали, знову випили й загомоніли.

– Бачу, тут усім дуже весело. Швидко ж ви забули Костяна! – прокричав десантник, який щойно підійшов до компанії.

– Охолонь, Коляне! – наказав підлеглому Коцюба.

– Бо що, командире, знову Коляна на цугундер? Правда очі коле? – не вгамовувався Колян.

Коцюба підвівся зі стиснутими кулаками, але вчасно втрутився Борода, який підійшов до Коляна й обійняв його за плечі.

– Нікого ми не забули, братику! І ніколи не забудемо,– сумно промовив іменинник.

Борода налив повну склянку віскі і простягнув Коляну.

– Пропоную вшанувати пам’ять усіх, хто загинули за Батьківщину.

Усі познімали кашкети та повставали зі склянками в руках. На хвилину біля багаття запала сумна тиша. Колян перший одним ковтком осушив склянку. Борода наслідував його приклад.

– А зараз дозвольте заспівати вам гарну українську пісню.

Борода узяв гітару і заспівав. Женя відразу впізнала пісню групи «Океан Ельзи» – «Мить».

Напиши на чужому конверті

Те, що так у листі не згадав,

І за крок до відважної смерті

Будь таким, яким Бог тебе знав…

Раптом Женя відчула, як пальці Антона торкнулися її руки. Вона подивилася на нього і посміхнулася. Антон поглядом запросив Женю піти з ним, підвівся й пішов від багаття. Витримавши паузу, Женя пішла слідом за ним.

Узявшись за руки, вони йшли каньйоном повз замаскованих бочок із пальним. Дійшли до захисних валів. Антон допоміг Жені піднятися. Унизу лежала нічна долина, яка закінчувалася вечірніми вогниками села. Небо рясніло мільярдами зірок, над якими панував яскравий місяць. «Казкова картина»,– подумала Женя, а Антон тяжко зітхнув.

– Ось моє село, із якого я втік дев’ятнадцять років тому. Якби не АТО, мабуть, і не повернувся б.

Женя аж оніміла від подиву. Так от воно що! Це його рідне село, про яке в Антона не можна було витягнути ані слова. Кожного разу, коли вона починала розпитувати про батьківщину, в Антона псувався настрій. Він швидко змінював тему, або взагалі замикався у собі.

– Як тут красиво. Може, прогуляємося далі? – запропонувала вона і рушила вперед.

– Стій! Далі міни! – зупинив її Антон.

– Повсюди смерть, і не погуляєш,– розчарувалася Женя.

– Тут є технічний хід. Можу показати, якщо хочеш?

– Звичайно, хочу!

Антон узяв дівчину за руку й повів уздовж валів до стіни кар’єру. Потім вони заглибились у шахту і вийшли вже за межами табору в яру, який освітлювало лише місячне сяйво. Антон упевнено просувався вперед. Відчувалося, що місцевість йому знайома.

– Отже, колись ти бігав тут хлопчаком? – запитала Женя.– Як тобі на рідній землі?

– Раніше для мене це була справжня тюрма,– зізнався Антон.

– Батьківщину та матір не вибирають.

– Давай про щось інше,– попросив Антон.

Женя не наполягала. Вона зупинилася й підвела голову. Над темним полем сяяло зоряне небо.

– Красиво тут! Узяла б зараз фарби і почала малювати.

– Твої батьки знають, що ти їздиш в АТО? – суворо запитав Антон.

– Звісно, ні. Вони думають, що я з друзями поїхала за кордон.

– Брехати негарно.

– Знаю, але я не хочу хвилювати їх,– у голосі дівчини з’явилися нотки роздратування. Жені не подобалося, коли її повчали і розмовляли, як із дитиною.

– Ходімо далі? – запропонував Бандерас, вирішивши не грати більше роль батька.

– Давай! А що там, за полем? – знову посміхнулася Женя.

– Річка.

– Чудово!

Невдовзі вони вийшли на берег річки. Антон швидко зібрав хмиз і запалив маленьке вогнище. У високих кущах їх не було видно. Женя підійшла до тихої води, торкнулася її руками. Вода була тепла, як молоко з-під корови.

– Відвернися! – весело наказала дівчина й почала роздягатися.

Антон слухняно відвернувся. Женя скинула із себе одяг і пірнула у воду. Антон сидів на березі та дивився, як вона із задоволенням купалася у місячному сяйві, що відбивалося у воді. Захопившись, Женя попливла на протилежний берег. Річка була неширока, і дівчина швидко досягла мети.

– Вода чудова, пливи до мене! – покликала вона Антона.

Антон не змусив просити себе двічі. За хвилину він скинув одяг і пірнув. Він так довго не з’являвся над водою, що Женя вже почала хвилюватися. Раптом вона відчула як щось торкнулося її ніг. Дівчина зойкнула з переляку, але це був Антон, який проплив під водою всю річку.

– Спіймав! – грайливо мовив Антон, виринувши з води.

– А я й не тікала!

Антон обійняв Женю теплими сильними руками, а тоді поцілував. Женя відчула, як сильно скучила за Антоном. Їхні оголені тіла притиснулись одне до одного. Женя відповіла поцілунком, уклавши в нього всю свою невгамовну жагу. Потім вони ще довго цілувалися та кохалися. Аж поки приємно стомлені позасинали просто неба.