Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

Свєтка вийшла від Яни майже о восьмій ранку. Добре ж вони посиділи, до третьої ночі не спали та згадували минуле, останні шкільні роки. Коли ще були сповнені надій, мрій, адже попереду було ціле життя. І вони не боялися того завтра, а навпаки – поспішали йому назустріч. Хотілося швидше подорослішати, щоб можна було робити все, що заманеться, гуляти досхочу, їхати, куди забажаєш, кохатися і радіти життю. І от вони стали дорослими, але те відчуття щастя кудись поділося. Війна прийшла на їхню землю. Звідки взялося у людей стільки ненависті? У всіх, тільки не у Свєтки. Вона ні до кого нічого не має проти. Вона за мир в усьому світі. Чому вона повинна ненавидіти Антона Саєнка, у якого колись була закохана, лише тому, що на ньому не та військова форма, яку шанує більшість її односельців? Чи завинила Яна, яка кохалася з десантником? Невже вона не має права на кохання?

У голові гуло від випитого за ніч, але почувалася вона взагалі добре, хоч і не виспалася. А от Янка, мабуть, через стрес таки хильнула зайвого. Коли о сьомій пронизливо задзеленчав будильник, і Свєтка побачила, що подруга мов із хреста знята, то запропонувала, що вийде на роботу замість неї. Яна була вдячна, адже сама вона б не наважилася про це попросити.

Свєтка любить допомагати людям. Від цього їй самій стає добре. От сьогодні після роботи треба занести хліба та приготувати їжу колишній учительці початкових класів Надії Петрівні, яка хворіє і навіть на вулицю не виходить. Не забути зайти до діда Захара, зробити укол інсуліну, бо в нього діабет. І купити пляшку міцного алкоголіку Юрі, який, якщо не вип’є, то обов’язково піде красти. А нащо людям у селі такі проблеми? Свєтці не важко. Вона б усім допомогла, якби мала можливість. Щоб ніхто не голодував, не хворів, не страждав і не воював. Бо мир – це головне!

Повітря було вже по-осінньому свіже. Але сонце гріло ще по-літньому. Свєтка на мить зупинилася. Відчувши тепло сонячних променів, вона примружилася, мов кішка, і розпростерши руки, немов крила, солодко позіхнула. Потім дістала із сумочки смартфон із навушниками, які встромила у вуха й увімкнула пісню у виконанні Сердючки: «Хорошо! Всё будет хорошо! Всё будет хорошо! Я это знаю, знаю!». Настрій у Свєтки був пречудовий. Вона любила життя!

Свєтка дійшла до дверей продмагу, зняла замок, відчинила двері та, пританцьовуючи мов Сердючка, пройшла до прилавка. І тільки-но надягнула білий фартух, як двері прочинилися і до продмагу зайшов український військовий, у формі десантника. Обличчя бійця було сховано під балаклавою.

– Стривай, ще зачинено, щойно прийшла! – сказала Свєтка і завмерла, бо десантник наставив на Свєтку дуло автомата і пересмикнув затвор. Здригнувшись від несподіванки, Свєтка позадкувала. Десантник мовчки натиснув на гачок, і тишу крамниці розірвала автоматна черга. Металеві кулі прошили Свєтку і звалили на підлогу. Очі Свєтки зробилися скляними, а на обличчі застиг смертельний жах, такий невластивий її веселій вдачі.

Десантник вискочив із магазину, дістав гранату, зняв чеку і жбурнув її в приміщення. За мить пролунав вибух, від якого повилітали шибки.

– А-а-а-а-а!!! Фашисти! – почувся крик тітки Люби, яка бачила цю картину і кинулася звідти навтьоки.

Десантник здійняв угору автомат і зробив довгу чергу в повітря, а потім зник за городами в очереті.

Близько трьох десятків розлючених мешканців села Веселого організовано йшли по дорозі у напрямку блокпоста батальйону Збройних сил України. Люди були озброєні камінням і палицями. Вони бажали помститися за розстріляну годиною раніше продавщицю Свєтку – невинну жертву українських карателів. На чолі групи йшов алкоголік і колишній зек Юрій у старому спортивному костюмі, розтягнутому на колінах. За ним ішло ще кілька його товаришів, переважно середнього віку з обличчями випивох. Далі – Степан Кравцов і колишній дільничний Борис, кілька стариків і жінки, серед яких найбільше обурювалися тьотя Люба і тьотя Валя.

– Бандерівці! Фашисти! Покидьки! – горлав натовп різними голосами, наблизившись упритул до шлагбаума блокпоста.

Вевешники, які стояли за шлагбаумом, тримали зброю напоготові, але мали геть розгублений вигляд, залишившись без свого командира – заарештованого майора Моляра. Сержант Максим’юк не наважувався віддавати накази, бо знав, що з нього в будь-якому разі зроблять крайнього.

– За Свєтку! – заволав Юрій і перший жбурнув каменя в українських військових. Інші селяни зробили те саме. На вевешників посипався град каміння. Двоє військових у чорній формі одразу отримали легкі й більш серйозніші травми.