Кирило Круторогов - Бомбардир

– Як вам тут? – запитав Черниш.

Я роззирнувся.

– Як на мене – надто гламурно.

– Що, вибачте?!

– Більше пасує для вечері з дамою. Атмосфера відповідна.

Він нервово пограв жовнами, вишукуючи підступ у моїх словах, і повідомив:

– Дуже пристойний заклад, між іншим. І готують тут прекрасно… Гадаю, вам сподобається.

На мене раптово накотило роздратування:

– До чого весь цей спектакль, Андрію Юрійовичу? Тим більше що ви чітко дали мені зрозуміти, як до мене ставитеся. «Старий мудило» – пам’ятаєте?

– Власне… я…– з натугою промовив Черниш.– Я, Олексію Петровичу, хотів скористатися з нагоди… і принести вибачення за той прикрий інцидент… Я помилявся. Власне, тому я й запросив вас сюди, щоб розв’язати цю проблему…

– Проблему? – здивувався я.– А де ж тут проблема? Звичайне зіткнення інтересів.

Він кивнув, ніби погоджуючись, і відразу взявся за їжу, спритно орудуючи ножем і виделкою. У паузі зробив округлий жест-запрошення:

– Що ж ви, Олексію Петровичу?

Я розламав булочку, намазав ікрою й відправив у рот. Непогано.

– За ваше здоров’я! – Черниш узявся за келих.– І за порозуміння!

Я ковтнув вина, але до їжі більше не торкався.

– Як справи в редакції? – поцікавився Черниш, жуючи, немов ми з ним були добрими друзями й регулярно збиралися за вечерею побалакати про всяку всячину.

Не дочекавшись відповіді, він повернувся до стейка. Я нудьгував, спостерігаючи за агентом, бо не мав ані найменшого бажання підігрувати. Почувався я при цьому огидно. Може, позначалась утома. У скронях гупало, потилиця нила – явно повз угору тиск.

Вік. Низька фізична активність. Дні, проведені за комп’ютером і перед телеекраном. Кулінарні витребеньки. Кілька днів на тиждень – робота в редакції. Мене влаштовувало таке життя, і я не панікував через сивину й зайву вагу. Жив, що називається, у своє холостяцьке задоволення, не відмовляючи собі в дрібних радощах. Тому історія з Гайдуком і англійцями неабияк вибила мене з колії…

Черниш, потягаючи вино, уважно вивчав мою фізіономію. Я запитав:

– Андрію Юрійовичу, то яка, власне, причина нашої зустрічі?

– Отже, вас не влаштовує моє пояснення – те, що я хотів би вибачитись і нормалізувати наші стосунки?

– Ні. У нас із вами немає ніяких стосунків.

– Припустімо. Тоді буду цілком відвертим. Я хочу зрозуміти, що викликало вашу активність стосовно Сергія Гайдука.

Мені вдалося зберегти володіння собою.

– Я журналіст, і досить досвідчений. Непогано уявляю, що відбувається в нашому футболі. Інтерв’ю із Сергієм навело мене на ідею книжки про нього, бо цей футболіст здається мені людиною неординарною і надзвичайно талановитою. Ну й мої власні амбіції: його видатні досягнення на газоні, напевне, вплинуть на популярність і наклад майбутньої книжки. Чи ж я помиляюся? Як мовиться – де прив’язаний, там і гавкаю.

Я не зміг стримати смішок, водночас подумавши, що будь-яка брехня, навіть безневинна, якщо ставка довгострокова, рано чи пізно заведе тебе в глухий кут. Цього неможливо уникнути. Факти схожі на палі, які ти вганяєш у землю, перш ніж почати будівництво. Якщо хоча б один із них – фікція, проблеми гарантовано.

Черниш уважно слухав, намагаючись оцінити, який відсоток правди в тому, що я наговорив. Нарешті він мовив:

– Усе це більше схоже на збирання компромату.

– Ну, на спецслужби мені поки що не доводилося працювати,– усміхнувся я.– У біографії кожної людини повно фактів, які її компрометують. Як, наприклад, у вашій, Андрію Юрійовичу. Питання в тому, як їх піднести.

– І на якому етапі зараз ваша робота? – останню репліку він пропустив повз вуха.

– Намагаюся уточнити, кому й скільки ви заплатили за те, щоб причиною смерті однієї досить нетверезої громадянки замість черепно-мозкової травми, несумісної з життям, було зазначено гостру серцево-судинну недостатність. З урахуванням того, що її смерть настала в результаті наїзду автомобіля, за кермом якого перебував герой майбутньої книжки.

Сподіваюсь, у ту хвилину він почувався гірше, ніж я. А моя голова буквально розколювалася.

Треба віддати належне Чернишеві – володіти собою він умів. Щоб виграти час і зібратися з думками, він підвівся й неквапливо наповнив обидва келихи. Я не доторкнувся до вина, а свій келих він осушив залпом.

– Пропоную співпрацю,– нарешті промовив він. Тон був рівний, немов ішлося про переваги бордоських вин.– Я профінансую видання вашої книжки, займуся її промоцією, візьму на себе всі організаційні проблеми. Вам залишиться тільки зустрічатися з читачами й роздавати автографи. Увесь прибуток із продажів – ваш…