Кирило Круторогов - Бомбардир

– Я журналіст… Мене цікавить дорожня пригода, яка, за моїми відомостями, могла статися з відомим спортсменом…

– Журналіст?! – урвав він мене на півслові.– А чи не скажете, чому ви, журналісти, такі продажні тварюки?

Розмова повертала кудись не туди. Я швиденько розмірковував, як поводитись із цим колишнім даїшником, який, до того ж, стрімко п’янів.

– Ну, не варто всіх підряд вважати тварюками…– примирливо промовив я.

– Отже, через одного, і ви, звичайно, не з тих? Не смішіть. Через вас, негідників, увесь цей бардак у країні. Повальна брехня, як та хвороба…

– Скажіть, Ярославе, у цьому вашому ставленні до преси – щось особисте?

Замість відповіді він тільки обурено пирхнув.

– Розповісте?

– А що розповідати? Я, капітан Ярослав Опанасенко, звичайний українець, усе свідоме життя присвятив службі. Спочатку в армії, після демобілізації пішов у міліцію. Жив сяк-так, ледве зводив кінці з кінцями, але чесно. Грошей ні в кого не брав, нікого не кришував, не користувався службовим становищем. Єдине, що дозволяв собі,– безкоштовно перекусити в забігайлівках типу оцієї. Та й то… А зверху мені постійно вбивали в голову, що це не по понятіях. Діяти треба отак і отак, щомісяця заносити в отакий-от кабінет певну суму. І все буде тіп-топ… А я грав у принциповість, поки люди навколо йшли на підвищення, переводилися в область, у Київ… І тут як сніг на голову – відомча реформа. Я зрадів: ось нарешті буде порядок, заживемо по-людськи… І раптом потрапляю під люстрацію! Це нормально?! Я, кажуть, не відповідаю новим вимогам, а мої начальнички, що розпухли від хабарів, відповідають! І привіт – двадцять років життя собаці під хвіст!

Він допив спиртне й закусив мікроскопічним ковтком кави. Знову закурив і втупився в одну точку.

– Ну а журналісти до чого? – нагадав я про себе.

– А до того,– знову пожвавився капітан.– Прочухався я після звільнення, знайшов пару журналюг, які згодилися мене вислухати, і виклав, як і що влаштоване в нашому райвідділі. Ті крила розпустили: сенсаційний матеріал, бомба, зараз-зараз… І от виходить стаття – а в ній про те, який я повний мудак і хабарник і скільки користі від люстрації для правоохоронних органів, що очистилися від подібної до мене швалі…

– До суду звернутися не пробували?

Опанасенко глянув на мене, як на інопланетянина. Виникла дивна пауза, і раптом він розреготався:

– Це ще для чого?! Щоб мене на додачу і за ґрати посадили? Ні, дорогий мій, війну програно. Іти нікуди, правду шукати ніде…

Капітан розплющив недокурок у попільничці й покликав Лідочку. Потім перевів погляд на мене:

– Тепер – що стосується вашого питання… Дійсно, була така дорожньо-транспортна пригода. Три роки тому. Хлопець років двадцяти-двадцяти двох їхав до Києва з Мелітополя на «Хонді». Судячи з гальмівного сліду, швидкісний режим був перевищений щонайменше вдвічі… Це ж одеська траса, по ній усі женуть як скажені, хоча покриття там не з найкращих… Тут принцип простий: вища швидкість – менше ям. Доводилося їздити одеською трасою? Ні? Якщо доведеться – придивіться: у населених пунктах чи не біля кожного наземного переходу висять вінки, один на одному. Не траса, а цвинтар! Ну а тут – пізня ніч, освітлення паскудне, ліхтарі через один… А в межах міста, за двісти метрів від «зебри», перебравшись через відбійник, виповзла на дорогу місцева п’яничка. Тридцять років, останні десять не просихала. Знаю навіть, куди вона поспішала: на протилежному боці в одному з приватних будинків цілодобово торгували самогоном. Ну й вирішила скоротити дорогу. Удома залишався чоловік – така ж п’янь – і однорічний хлопчик. Ну й гості – такий же контингент…

Музичний автомат зненацька хрокнув і відкашлявся. Гримнув «Конвой» Дюміна. Я здригнувся, а капітан похмуро повів далі:

– Отам вони й зустрілися – неподалік від перехрестя з Льва Толстого… Водій спробував уникнути зіткнення, ударив по гальмах, машину занесло. Ще трохи – і сам би влетів у відбійник, міг загинути. Перший удар був у бампер, жінка злетіла в повітря, як лялька, перевернулась і впала на асфальт. Смерть настала практично миттєво – важка черепно-мозкова травма, несумісна з життям… У крові в неї було стільки алкоголю, наче вона місяць узагалі не просихала…

– За кермом був Сергій Гайдук?

– Так точно.

– Алкотестер використовували?

– Так. Абсолютно чистий.

– Чому він так мчав?

– Не знаю. Він відмовився відповідати на запитання. Покинути місце події не намагався. Надав документи, погодився пройти пробу. Години через дві – ми вже закінчували документувати ДТП – під’їхав якийсь тип, чи то його агент, чи адвокат, хрін його розбере…