Кирило Круторогов - Бомбардир

Вивернувши на килим усі шухляди письмового столу й перекопавши купу паперового мотлоху, я нарешті знайшов те, що шукав, у задній кишені джинсів, які мирно чекали на прання в кошику для брудної білизни. Візитку Яневського – «полковника», як я його подумки називав, хоча насправді уявлення не мав, у яких чинах і в якому саме відомстві він служив. Наше коротке знайомство, як мені здалося, давало мені право звернутися до нього ще раз.

Я не став гаяти час і просто серед учиненого власними руками розгрому набрав номер.

Відповідь – через два гудки. Красномовно перепрошуючи, я сяк-так сформулював своє прохання: уточнити обставини дорожньо-транспортної пригоди, яка трапилася в Білій Церкві або її околицях тоді-то й тоді-то з автомобілем «Хонда». Ім’я водія я про всяк випадок називати не став.

«Полковник» Яневський вислухав моє белькотіння цілком прихильно, не поставив жодного уточнювального питання, витримав невелику паузу й промовив:

– Вважайте, що вам, Олексію Петровичу, пощастило. Якби ви зателефонували години через дві, то почули б, що абонент недоступний. Збираюся, знаєте, на зимову риболовлю. До речі, не хочете приєднатися?

– Я б залюбки, але робота в мене така, що можу тільки пошкодувати й відмовитися.

(Тут я лукавив. Зимова риболовля завжди видавалася мені заняттям для маніяків, і я навіть уявити не міг силу, яка могла б вигнати мене на кригу з куцим вудлищем і наметом від крижаного вітру.)

– Співчуваю,– з деякою іронією озвався «полковник». Схоже, він був у чудовому гуморі, передчуваючи поїздку.– Що стосується вашого питання. Я його зараз переадресую, і якщо люди спрацюють оперативно, відповідь ми одержимо ще сьогодні. Якщо ні – доведеться почекати два-три дні, доки я повернуся.

Я подякував йому й без особливого ентузіазму побажав вдалої риболовлі. Настрій зіпсувався: мені не терпілося докопатися до суті того, що сталось у Білій Церкві.

Фортуна, однак, усміхнулася. Не минуло й двох годин, як Яневський передзвонив і продиктував номер якогось капітана Опанасенка, що раніше працював у Білій Церкві в райвідділі, а нині у відставці. І додав:

– Йому про вас повідомили. Людина відповідальна, постарається допомогти. А з риболовлею ви дарма – погодка саме та!

Він дав відбій, і я відразу набрав відставного капітана.

Не скажу, щоб він був щасливий почути мій голос, але помалу ми все-таки домовилися щодо того, коли мені з’явитися в місті, і визначилися з місцем зустрічі.

Ярослав Опанасенко виявився пунктуальним: коли маршрутка Київ—Біла Церква підкотила до кінцевої зупинки, він уже був там. Виявився опецькуватим, міцним чоловіком із якоюсь дивною, непримітною, немов стертою зовнішністю. Трохи одутле обличчя, згаслий погляд, одяг із секонд-хенду, і той неабияк поношений. Під маскою апатії ховалася образа на весь світ, і це відчувалося навіть у його ході та жестах.

Він миттю вирахував мене в юрбі, відрекомендувався й запропонував іти за ним. Дорогою ми мовчали: точніше, мовчав він, а я просто не знав, із чого почати. Нарешті ми опинилися біля дверей невеликого кафе.

Звичайна привокзальна «наливайка» – павільйон, зібраний нашвидкуруч із сандвіч-панелей, у якому взимку холодно, а влітку нестерпна задуха. Старі пластикові меблі з логотипами пивних брендів, стійка з бутербродами підозрілого вигляду, батарея пляшок зі строкатими етикетками і, напевне, тією самою низькопробною рідиною, старезний музичний автомат – от і весь антураж.

Коли ми з Опанасенком зайшли, там уже сиділо кілька відвідувачів, явних завсідників. Вони озирнулися на звук дверей, кинули на нас байдужі погляди й повернулися до перерваних розмов.

– Лідочко, здрастуй,– звернувся Ярослав до жінки невизначеного віку за стійкою.– Мені як завжди. Будете щось замовляти? – він повернувся до мене.

– Ні, дякую. Сиджу на дієті – виразка.

– Як хочете,– буркнув він.

Трохи пізніше я зрозумів, що роздратоване бурчання й колючі погляди спідлоба – це його норма. Такий він і був, цей відставний капітан, якому, судячи з віку, ще служити б і служити.

Ми ще не встигли всістись, а господиня «наливайки» вже поставила перед ним пару пластикових стаканчиків. Судячи з кольору, в одному була горілка, у другому – розчинна кава.

Опанасенко кивнув, виклав на стіл пачку дешевих цигарок і закурив. Їдкий дим змішався з важкими запахами генделика.

– Нагадайте, хто ви і що конкретно вас цікавить,– мовив Опанасенко, випивши половину прозорої рідини зі стаканчика.