Кирило Круторогов - Бомбардир

– Не пам’ятаєте прізвище? Черниш?

– Не пам’ятаю.

– А далі?

– Цей, який приїхав, відразу все взяв у свої руки. Кричав, віддавав розпорядження, погрожував, без кінця комусь телефонував. Увесь цей час водій просидів на узбіччі, просто на землі. Ну, шок і все таке… Я не в курсі, кому й скільки занесли вранці, але наступного дня мене викликали й наказали передати справу іншому офіцерові. Мовляв, є речі серйозніші, на фіґа ти витрачатимеш час на такі дурниці…

– І Гайдук…

– Про що мова! Заплатили і чоловікові загиблої, і моєму керівництву. Без проблем.

– А дитина? – запитав я.– У соціальні служби повідомили?

– Не моя компетенція… Мабуть, відправили в один із будинків дитини. Одним більше, одним менше – яка різниця?.. То звична справа, таке кругом. Просто ви про це нічого не знаєте, вам і живеться легше.

Тут йому принесли ще сто п’ятдесят.

– Вам не жаль цю жінку?

– А з якої речі? – капітан так здивувався, наче я бовкнув якусь несусвітню дурницю.– Можу, звісно, пом’янути її, хоч і не пам’ятаю імені. А в іншому… Я за свою службу таке бачив… Ні, хлопець, звичайно, неправий – він уже був у межах міста, порушив швидкісний режим. Але й п’яничка… Не спортсмен оцей, то далекобійник який-небудь точно б її завалив. Справа часу – хто раніше: бампер чи цироз…

Музичний автомат нарешті заткнувся. Капітан випив, ковтнув охололу каву й поклацав пальцями. Лідочка кивнула через стійку.

– Гайдук був присутній на суді? – запитав я.

– Де? – презирливо перепитав Опанасенко.– Та не було ніякого суду, ви що! І ДТП не було! А громадянка померла від гострої серцевої недостатності, що розвинулася на тлі хронічної алкогольної інтоксикації. Через тиждень справа пішла в архів.

– Ви серйозно?! – я був уражений.

– Та чого ж мені брехати? Тим більше що про зустріч із вами мене прохали серйозні люди…

Капітан знову потягся по цигарку. Я впіймав на собі його погляд: каламутний від випитого, але сповнений зневажливого глузування. У ньому читався такий виклик, що мені стало не по собі.

– Дякую, було дуже цікаво.

Я встав і простягнув руку. Замість рукостискання він кивнув і відкинувся на спинку пластикового стільця. У «наливайці» стало зовсім тихо. Тільки тепер я помітив, що завсідники розійшлись, і ми з капітаном самі. Ще тільки барменка.

Коли я вже прямував до виходу, Опанасенко раптом запитав навздогін:

– І що ви збираєтеся робити з цією інформацією?

– Я… Поки не знаю. Ще не вирішив.

Я зупинився, взявшись за липку ручку дверей.

Він раптом хрипко розсміявся:

– Ну от… А кажете – через одного. Та ви всі одним миром мазані! Спортсмен ваш мав сидіти. Недовго, але по-справжньому. А він десь гуляє, наче й не було нічого…

Що я міг заперечити? По суті, капітан мав рацію, і його життєва катастрофа тут ні до чого.

Уже на вулиці, йдучи до автовокзалу й жадібно ковтаючи сире повітря, змішане з туманом і випарами бензину, я раптом запитав себе: а, власне, хто він для мене, Сергій Гайдук?

От я риюсь у його білизні, збираю факти, які, по суті, мене не стосуються. Футболіст він, політик, співак чи актор – не має значення. Для мене він – примара. Я не знаю його по-людськи, не можу зрозуміти мотиви його вчинків, обвинуватити або виправдати. Навіть мій сусід із четвертого поверху, який щодня, повертаючись із роботи, береться за перфоратор, мені ближчий і зрозуміліший. Сергій же лишається «публічною персоною», і як журналіст я дивлюся на нього суто з погляду його спортивних якостей. Усе інше – від лукавого. Ні, я не мізантроп, люди мене завжди цікавили, але тільки ті, з якими в мене є точки перетину. І якщо я зіткнуся з якоюсь вуличною подією, моя реакція на неї буде зовсім інакшою, якщо потерпілим виявиться знайомий. В інших випадках я просто погляну і пройду повз. Саме так і з Гайдуком.

Навіть більше: те, що я довідався про нього за останні дні, подобалося мені дедалі менше. Ця інформація, точніше, володіння нею, спричиняла тяжке відчуття. Як його назвати? Мабуть, відповідальність. Я знав правду і повинен був її не приховувати. До цього мене підштовхували не тільки власна совість, але й агресивні випади напівп’яного капітана Опанасенка, по суті, цілком слушні. Але залишався ще й здоровий глузд. Голос його був негучним, але виразним. «Не поспішай!» – уперто повторював він.

Маршрутка стояла в заторі на в’їзді в Київ, коли задзвонив мій мобільний. Я поглянув на дисплей – «Номер не визначений». Останнім часом я вже звик до періодичних дзвінків таких абонентів, тому прийняв виклик. Голос виявився знайомим.