Кирило Круторогов - Бомбардир

– А тренерські курси? Що, «футбольна ломка» почалася?

Він розсміявся:

– Однозначно! Без футболу важко обходитися.

– Тобто, завершивши кар’єру, ви досить міцно стоїте на ногах?

– Принаймні мені так здається. Може, хтось дивиться на це інакше.

– Спробуймо з іншого боку. Як гадаєте, чому це виходить далеко не в кожного футболіста? Звідки всі ці депресії, проблеми, складнощі? Аж до того, що дехто просто опускається на дно, злидарює, стає безхатьком.

Кожну відповідь Орлов докладно продумував, зважував. Чи хотів справити враження, чи боявся бовкнути зайве, чи просто не звик до спілкування з пресою.

– Кхм… Не беруся відповідати за всіх. Можливо… Річ у тому, що футболісти, як і інші професійні спортсмени, протягом років живуть ніби під куполом, який відгороджує їх від побуту й повсякденної маячні. Їх годують, напувають, планують за них розпорядок дня – і за це ще й непогано платять. Очікуючи від них тільки одного – цілковитої фізичної віддачі. Виконай усе потрібне – і в решті живи без клопоту. А коли кар’єру закінчено, спортсмен втрачає цю захисну оболонку і на нього відразу навалюється стільки складнощів і проблем, що багато хто розгублюється. Ніхто за тебе нічого не вирішує, доводиться впрягатися самому. А це складно – ти ж мало що знаєш і майже нічого не вмієш, крім як обробити м’яч і віддати партнерові. Причому у звичайному житті це нікого вже не цікавить. Для декого втрата «купола» стає справжньою трагедією.

– Скажіть, Євгене, а в який момент футболіст раптом усвідомлює: все, годі, настав час зав’язувати?

– У всіх по-різному. Іноді травма, що її дістав ветеран, сама дає зрозуміти: відновлення потребуватиме надто багато часу, щоб сподіватися на гідне повернення. Іноді старі травми не дозволяють набрати оптимальну форму, і гравець розуміє, що вже не потягне колишніх навантажень… Хтось доходить до межі: ситий нескінченним футболом, переїздами, перельотами, відсутністю нормальних умов, хочеться пожити по-людськи, трохи відшкодувати те, що роками недоодержував і недодавав близьким. Ці виживають і без «купола», самі хочуть швидше опинитися по той бік.

– А ваш випадок? – швидко запитав я.

Орлов напружився. Зім’яв серветку, глянув на мене спідлоба.

– Це інше,– нарешті мовив він.– Моя кар’єра закінчилася не з моєї волі. Цьому дехто посприяв.

– Якщо можна – докладніше…

– Докладніше? – Він затнувся, погрався з виделкою, дивлячись убік, але все-таки наважився: – За два місяці до того, як мені виповнилося тридцять три, мене дискваліфікували на два роки.

– За що? – удавано здивувався я.

– За участь у договірному матчі,– неохоче промовив Орлов.

– Це було небезпідставно?

Мій співрозмовник затримався з відповіддю, шукаючи найбільш прийнятного вислову.

– Я, скажімо так, припустився серйозної помилки. Довірився людині, яка виявилася… м-м… не найпоряднішою.

– Кого ви маєте на увазі?

– Я не хочу називати імен.

– Це Андрій Черниш? – натиснув я.

Я помітив, як стиснулися його щелепи, але він швидко опанував себе.

– Я не буду це коментувати!

– У той момент, коли ви одержали пропозицію зіграти договірний матч, вам не здалося, що вас просто розводять?

Він силувано посміхнувся:

– Так, щось таке.

– Добре, поговоримо про команду, у якій завершилася ваша кар’єра гравця. Мелітопольський «Маяк»…

– Не найкращі спогади.

– Чому?

– Коли мене туди запросили, було заявлено зовсім інші умови, ніж ті, які виявились насправді.

– Це стосується клубної інфраструктури?

– Та всього на світі! Інфраструктура – гучно сказано… База – напіврозвалений гуртожиток сільгоспробітників, свого поля немає, тренування в місті на стадіоні, який теж тільки назва. Виїзні матчі – лише автобусом. Вам не траплялося проїхатись автобусом з Мелітополя, скажімо, до Тернополя? Будь-яке бажання грати зникає. У дорозі – тільки сухий пайок, тренер забороняв їсти в придорожніх ресторанчиках – мовляв, підхопите інфекцію, зірвете матч…

– Це ви про Черевка?

– Ну так, про кого ж іще.

– І яким він вам згадується?

– Я б не назвав його сильним тренером, як дехто вважає…– Судячи з інтонації, Орлов трохи розслабився. Він покінчив з пивом і попрохав офіціанта повторити.– Санич навіжено дбав про фізичну форму, але навчити нас нічого до ладу не міг. Шалені навантаження день у день – і тільки заради того, щоб «перебігати» суперника. Як кажуть, «бий – біжи». Ні хвилини вільного часу – три тренування на день, і які! Тільки й встигали, що поїсти й поспати… Я різне бачив, але тут був просто в шоці.