Кирило Круторогов - Бомбардир

Ми разом вийшли на проспект Комарова. Злегка підморожувало, сипав дрібний сніжок, спалахуючи колючими іскрами у світлі вуличних ліхтарів. Дорогою до зупинки Юрій Миколайович раптом спитав:

– Отже, вам уже досить інформації про вашого героя?

Це було так зненацька, що я навіть пригальмував.

– Як вам сказати… Загалом так, але тут уже такий принцип – що більше, то краще. Інакше фігура здається… м-м… занадто лінійною.

Він чомусь зрадів.

– От-от, і я про це. Гадаю, вам слід поглянути на Сергія з іншого боку. Очима тих, у кого він викликає тільки негативні почуття. Зустрічали таких?

– Поки ні.

– А вони є. Наприклад, зовсім нещодавно я випадково зустрів на Хрещатику того ж Орлова. Пам’ятаєте, я розповідав про їхню сутичку після договірного матчу? Київ, знаєте, велике село, і тут без кінця натикаєшся на тих, із ким був знайомий у зовсім інших краях і обставинах. Отож Орлов нині навчається на тренерських курсах при федерації. Розшукайте його і, гадаю, довідаєтеся дещо цікаве про Гайдука. Зрозуміло, якщо він піде на контакт. Але будьте обережні з тим, що він вам розповість. Перевіряйте факти…

Упошуках контактів Орлова я не став звертатися до шефа. З тими обсягами інформації, які він зберігає в голові, йому нічого не варто додати два і два. Він міг навіть вирішити, що я нишком готую якийсь аналітичний матеріал, а розчаровувати його мені зовсім не хотілося.

На цей випадок у мене був запасний варіант – Русланчик. Наймолодший співробітник редакції, мовчазний, але фантастично старанний. Не знаю вже чому, але зменшене ім’я міцно прилипло до нього. Воно більше пасувало б рум’яному, життєрадісному юнакові, нещодавньому випускникові журфаку, любителю пожартувати й порозводити балачки, натомість Русланчик був цілковитою протилежністю цьому образу. Високий як жердина, худий, з вузькими грудьми й аскетично запалими щоками, він скидався радше на ченця-самітника, ніж на спортивного журналіста. Враження різко змінювалося, коли він заговорював: голос у нього був несподівано низький, з виразною артикуляцією, інтонації вагомі й напористі.

Русланчик приходив на роботу першим і йшов серед останніх, ніколи не заводив суперечок, і не в останню чергу через це йому доручали найбільш невдячні завдання. На зразок звітів про матчі Першої та Другої ліг або засідання комісій футбольної федерації. Як наймолодшого його часом ганяли до кіоску по цигарки або з іншими дрібними дорученнями, але він ніколи не нарікав, сприймаючи цю редакційну «дідівщину» як належне.

Я не мав до нього ніяких претензій: допитливий, ніколи не помиляється в цифрах, коректний, готовий будь-якої хвилини прийти на допомогу. І все-таки він мене дратував – передусім тотальною відсутністю почуття гумору. І тексти в нього виходили відповідними – сухими й казенними, як передовиці давно забутої «Правди України».

Шеф, однак, ставився до Русланчика прихильно. Тим більше що той намагався наслідувати його власну манеру поведінки й навіть запозичив улюблені слівця начальства. Що, однак, не перешкоджало начальству гнобити його так само, як і інших.

Русланчик мав єдину безвідмовну зброю: уже якщо він заглиблювався в якесь питання, то вивчав його досконало й пам’ятав усі нюанси та подробиці. Плюс велике коло знайомств і контактів, чому сприяли його голос і характерна зовнішність.

Власне, тому я й звернувся зі своєю проблемою до нього. Він мовчки вислухав завдання, поцікавився, де, крім «Маяка», у минулому грав Орлов, не дістав чіткої відповіді, бо я й сам про це уявлення не мав, однак по-пташиному кивнув і басовито промовив:

– Усе зрозуміло. Починаю працювати, Олексію Петровичу.

Чекаючи на дзвінок від Русланчика, я трохи розслабився. «Eurosport 2» транслював матч мого улюбленого «Манчестер Юнайтед», а я вже пропустив кілька ігор за його участю. Качати запис із Мережі й переглядати його, знаючи підсумковий рахунок,– чистісіньке збочення. Тому я влаштувався біля телевізора, взявши тарілку сухариків і махнувши рукою на суворі попередження дієтологів щодо вуглеводів.

Прямо скажу: цього разу задоволення від сухариків переважило задоволення від гри. Щойно пролунав фінальний свисток, який зафіксував нульову нічию, я підсів до ноутбука і, сповнений негативних емоцій, наваляв звіт про матч, рознісши своїх улюбленців дощенту. Заразом вирішив поділитись обуренням із Кайлом Робсоном. Запустив Skype, чого не робив уже давно, і виявив кілька пропущених повідомлень від англійського колеги. Він цікавився моїми міркуваннями щодо поразки «МЮ» минулого тижня й того, як просувається моя співпраця з Ґленном Бейлі.