Кирило Круторогов - Бомбардир

– Отже, Гайдук першим порушив питання зі здачею матчів?

– Інші теж підозрювали,– Юрій Миколайович роздратовано засопів.– А після цієї сутички й до Санича дещо дійшло. Він усе не міг повірити, що така гидота можлива.

– Справді? – я цілком міг дозволити собі іронію, бо обидва ми добре знали, про що мова.

Юрій Миколайович ніби пропустив моє зауваження повз вуха.

– Ні, бувало, звичайно, що й раніше розписували «три в три»… Це справа звична: усе тримається на домовленостях тренерів, які один одному довіряють. Сьогодні ми в домашньому матчі вас обіграємо, а в другому колі, на вашому полі,– ви нас. В обох команд по три очки, а це вам не якісь там дві нічиї… Але ж тут зовсім інакша ситуація: усе за спиною тренера й на шкоду команді. Санич заметушився, став експериментувати: то протримає кілька ігор Орлова на лаві запасних, то введе в гру – а користі ніякої. Нарешті зовсім заплутався й викликав на розмову Гайдука. Про що вони там розмовляли, не знаю, але Санич після цього взагалі здав. Бо переконався: гнила не половина складу, а всі до одного, кого привів у клуб Черниш. Він і створив усю структуру: робив ставки, давав указівки гравцям, який результат потрібний, а ті забезпечували. А куди подінешся? У професійному спорті спокус значно більше, ніж у звичайному житті, а кар’єра гравця коротка – років десять, і все, бувай…

– І що в результаті?

– Фактично це вже була не команда, а збіговисько повій. І Санич як ніхто відчував, що справи наші зовсім кепські. Якщо гнати всіх, хто замішаний,– грати немає кому. А тут прибульці вчинили бойкот. Один за одним пішли програші – поразка за поразкою, і то з яким рахунком… Волосся сторч! І готовий привід для віце-президента звільнити головного тренера – «незадовільні результати команди». Навіть сперечатися немає про що – результати ж ось вони.– Юрій Миколайович засмучено посмикав сиву еспаньйолку, підібрав губи.– Але ж Санич був найкращий тренер за весь час існування «Маяка», не людина – епоха!.. Характер у нього, звичайно,– крий Боже, але який професіонал!..

– Власник клубу прийняв його відставку?

– Автоматично. Той узагалі мало що у футболі тямив. А на місце тренера Черниш миттєво посадив свою креатуру. Якщо не пам’ятаєте – знайдете його ім’я в архівах спортивної преси. Я досі уявлення не маю, який він тренер, але те, що людина ця – рідкісна сволота, заявляю з усією впевненістю. Він і добив нещасний «Маяк», а Черниш зробив усе, щоб остаточно вкрити ганьбою пам’ять клубу.

– За нового тренера Сергій ще продовжував залишатися в команді?

– Ну так, адже термін оренди ще не минув. Але той розібрався з ним просто – перестав випускати на поле, протримав на лавці майже до самого кінця чемпіонату. До відставки Санича Гайдук забив, дай Боже пам’яті, сімнадцять м’ячів у двадцяти матчах, а після – зіграв тільки у восьми, та й то на замінах. І при цьому став найкращим бомбардиром Першої ліги… Отака історія. Хто такий професійний футболіст? Лялька, зв’язана по руках і ногах контрактами й зобов’язаннями. Так само й тренер, тільки з вищим статусом. Порушив умови контракту – і завтра ти вже без роботи. А ляльководи живуть за іншими законами, для них спортивна честь і фейр-плей – порожній звук. Тільки найбільш наївні фани переймаються через успіхи й невдачі улюбленої команди, а насправді і їх зраджують день у день.

– Але ж і вам довелося піти з клубу?

– Коли «Маяк» посипався, як картковий будиночок, нам просто дали в руки трудові книжки й навіть «дякую» не сказали. Куди йти? Довелося тинятися з кабінету в кабінет, прохати про допомогу футбольну профспілку, телефонувати знайомим: менеджерам, директорам футбольних клубів, адміністраторам. Безуспішно. Повернувся до столиці – я ж з діда-прадіда киянин,– просидів кілька місяців без діла. А тоді суто випадково перетнувся з одним футболістом, якому колись допоміг відновитися після травми. Поговорили, я згадав про свої проблеми, а він: «Слухай, відкриймо масажний кабінет! Я своїм скажу – клієнти косяком підуть. Ти ж скількох пацанів на ноги поставив і на поле повернув!» Я спершу завагався, а тепер – от…– він округлим жестом обвів свою кімнатку.– Футболістів, щоправда, поки небагато, зате поранених хлопців з АТО, які лежать у тутешній травматології,– хоч відбавляй…

Було близько одинадцятої, коли я нарешті збагнув, що настав час завершувати розмову. Почав був перепрошувати, але лікар тільки відмахнувся:

– Та годі, Олексію Петровичу! Я однаково живу сам, тож нікуди не поспішаю. Іноді навіть ночую тут…