Кирило Круторогов - Бомбардир

– Петровичу, ти взагалі здоровий? Щось ти розкашлявся,– встряв шеф.

– Та ні, все в нормі… Спав погано, безсоння замучило…

– Так,– твердо заявив шеф.– Коли підемо на перекур, повідомиш про причини твого безсоння. А тепер – ворушимо мізками, швидко пропонуємо варіанти матеріалів, якими можна заткнути оцю діру на двох шпальтах. Не гальмувати!

Знову запала тиша. Я пробурмотів:

– Може, дамо інформацію про майбутні вибори президента Прем’єр-ліги? Щось на кшталт прев’ю…

– Не піде, Петровичу. Із Чернишем у тебе тьорки, то нам іще Прем’єр-ліги бракувало. До речі, до лютого ще понад два місяці.

– А як щодо невизначеності з тренерським штабом збірної? – запропонував хтось.

– Ну, тоді треба відразу змінювати назву журналу. «Скандал» цілком підійде. Вузько мислите, добродії! Довбаєте одне й те саме, як ворона мерзлий хрін. Давайте об’ємніше!

– А що як скласти рейтинг гравців чемпіонату: хто, наприклад, за чутками, має шанси в найближчому майбутньому перебратись у Європу,– долучився новий учасник обговорення.

– Промах!

– Чому?

– Бо це повна нісенітниця! Активніше, колеги, активніше!

– Та якого біса тут винаходити велосипед! Дамо на два розвороти добірку прикольних фото футболістів з Інстаграму,– запропонував ще один, поведений на соцмережах.– Додамо прикольні коменти…

– А потім покличемо народ на Майдан.

– Чому?

– Утопили Муму! – гаркнув шеф.– У нормальних людей роботи немає, жерти нічого, у половині клубів футболісти по три місяці зарплату не одержують, керівництво в боргах… А наші чемпіони вихваляються фотками: «Оце я, красень, кайфую під пальмою на Мальдівах. А отут дивіться, якого я лобстера хаваю, а зі мною офігенна мулатка. Заздрите, голота?»

– Ну чому ж,– ризикнув заперечити колега,– деякі й у Буковелі відпочивають…

– Патріоти, блін! Буковель що – безкоштовний?

– Гайдук, наприклад, узагалі нікуди не їздив, у Києві стирчить,– раптом пробасив Русланчик.

Я нашорошив вуха.

– Звідкіля ти взяв?! – здивувався автор ідеї щодо Інстаграму.

– Та отож, Русланчику, ти був би акуратнішим із неперевіреною інформацією,– втрутився шеф.

– Чому неперевіреною? – образився той.– У мене приятель живе в одному під’їзді з Гайдуком. Каже, що Сергій щоранку о восьмій уже на пробіжці в Голосіївському парку. Година бігу, потім з десятої – тренажерний зал і басейн.

– А приятель твій як – усю дорогу за ним біжить?! Звідки йому знати, у режимі Гайдук чи навпаки?! Хрінь усе це. Що він – особливий?

– Але ж…

– Так, годі балагану! – шефові набридла полеміка.– Розвели тут, розумієш… Хто ще має варіанти?!

– Я гадаю, ось що слід зробити,– я набрав повітря.– У нас є два «заборонені» інтерв’ю, які однаково не підуть у номер. Давайте, спираючись на них, склепаємо рейтинг найкращих молодих українських футболістів. Але не будемо обмежуватися прісною статистикою, а розповімо про кожного щось таке, маловідоме… Мишку, ти, наскільки я знаю, приятелюєш мало не з усіма гравцями молодіжної збірної. Правда?

– Типу того,– пробурмотів мій колега так, наче не був упевнений навіть у власному імені.

– Тобі й карти в руки. Хобі, музичні переваги, дозвілля, взагалі – тобі видніше. П’ятсот знаків про кожного. І відразу стане ясно, унікальні ці хлопці чи ні.

– Годиться! – припечатав шеф.– Давай за комп! Потрібна буде допомога – звертайся до заступника головреда, він як-не-як твій боржник, це всім відомо. Поїхали, поїхали, бадьоро!.. Петровичу, ходімо курити!

Поки він насолоджувався першою цигаркою, я поволі сходив по каву. Зараз шеф улаштує допит на повну, і знову доведеться викручуватись. Якось останнім часом уже й кроку не можу ступити без брехні.

Щойно я повернувся, він запитав у лоб:

– Ну й що там у вас із Чернишем?

– Хто це сказав: «Чим більше знаю про людей, тим більше мені подобаються собаки»?

– Генріх Гейне. Накопав-таки щось? – у його очах спалахнув азарт.

– У процесі.

– І, звісно, встиг засвітитися. Розвідник із тебе ніякий.

– Особливо й не претендую…

– Ти тільки не сердься. Просто все йде криво. І на конфлікт наразився, і Новохатського, бідолаху, підставив.

– Ну пристрель мене.

– Щось ти мені сьогодні зовсім не подобаєшся. Депресія?

– Не спав ні греця, голова як казан,– я знизав плечима.– Вибач, співрозмовник із мене сьогодні нікудишній…

Більшу частину робочого дня тупа неуважність сходила мені з рук. Але що менше часу лишалося до дедлайну, тобто відправлення готового й підписаного макета до друку, то частіше в редакційному офісі чулося моє ім’я. Причому з вимогливими й навіть роздратованими інтонаціями. Шеф мусив заступитися за мене: мовляв, людина нездорова, проте залишається на роботі, щоб ви, криворукі, нічого не накосячили.