Кирило Круторогов - Бомбардир

До того ж я злився на себе – з якої речі я вчепився в цю безглузду версію про книжку? Клята впертість! І ось результат – небезпека для Соні, хай навіть гіпотетична. Хоча чому гіпотетична? Що йому варто найняти двох-трьох пропитих тітушок?

Зрештою я звівся на ліктях і поглянув на годинник. П’ята. Ранок уже настав. Поспати однаково не вдасться. Я встав, одягнувся, прийняв душ і заварив міцний зелений чай. Потім увімкнув комп’ютер і став переглядати свіжі матеріали на спортивних сайтах. Але й тут відволіктися не вдалося – на футбольних ресурсах раз у раз миготіла самовдоволена фізіономія Черниша. Наближалося відкриття трансферного вікна 17 17 Час, коли клуби можуть купувати та вносити до заявки нових футболістів. , і він з готовністю роздавав коментарі праворуч і ліворуч, намагаючись привернути увагу до своїх підопічних – навіть до тих, у кого не було ані найменших шансів.

О сьомій запізніло задзвонив будильник, але я за дві секунди змусив його заткнутись і став збиратися до редакції.

На вулиці було сіро, вітряно, колючий сніжок сік обличчя. Настрій відповідав погоді. Зима офіційно вступала у свої права.

У метро було майже порожньо – як-не-як недільний ранок. Довговолосий хлопець, який сидів навпроти мене, усю дорогу був зайнятий тим, що якимись неймовірно швидкими й точними рухами збирав, розбирав і починав збирати заново кубик Рубика – цю напівзабуту нині іграшку родом із вісімдесятих. Фанів кольорового кубика називали тоді «спідкуберами», проводився навіть чемпіонат Європи зі швидкісного складання, але сьогодні, в епоху ґаджетів, усе це здавалося чистою архаїкою. До того ж хлопець дратував мене своїми різкими рухами, а засалені патли раз у раз падали йому на очі.

Я був упевнений, що опинюсь у редакції першим, однак хтось уже встиг узяти ключ в охоронця. Редакційний офіс зустрів мене тишею та півмороком. Увімкнений у дальшому куті монітор підсвічував червоним і синім гостре обличчя Русланчика, від чого воно було схоже на індіанську маску. Сидячи в навушниках, він зосереджено дивився якесь відео. Я підійшов ззаду й глянув – ну звичайно ж, якесь японське аніме.

– Доброго ранку! – голосно мовив я, плеснувши його по плечу.

Хлопець від несподіванки так здригнувся, що мало не впав зі стільця. Зірвавши з себе навушники, він ошелешено витріщився на мене.

– Ти чого, Русланчику?! – здивувався я.

– Ф-фух-х, Олексію Петровичу… Ну ви мене й налякали!

– Ну вибач, дорогенький. Я не хотів.

Русланчик уже отямився.

– До речі, а хто казав, що боржник? – усміхаючись, поцікавився він.

– Ох, зовсім з голови вилетіло… Обіцяю компенсувати в подвійному розмірі. Сьогодні ж.

Поки те та се, я сів вичитувати й редагувати написані за тиждень матеріали – свої і чужі – й поступово втягся в роботу. Поволі підтягувалися колеги, кімната наповнювалася гомоном. Останнім, як водиться, прибув шеф, і не встиг він переступити поріг, як я з льоту вловив його налаштованість. Вона визначалася гаслом: «Не маєш настрою? Зіпсуй його всім!»

– Починаймо! – оголосив шеф, з грюкотом зачиняючи за собою двері.

Ми порозсідалися за спільним столом. День, схоже, буде напружений і напружливий.

– Отже, так,– діловито почав шеф.– Учора я проаналізував план завтрашнього номера. Висновок один – рідкісне лайно! Де ексклюзив? Де драйв? До якого смітника ми скотилися, питаю я вас?!

Він повісив у повітрі драматичну паузу, обвів лютим поглядом кислі фізіономії присутніх і зупинився на Мишкові Новохатському.

– Новохатський, у середу ми затвердили до публікації два твоїх інтерв’ю із цими, як їх… лідерами молодіжної збірної…

Той боязко кивнув. Преамбула не обіцяла нічого гарного.

– Ну й усе, накрилися твої інтерв’ю!

– Як?! З якого бодуна? Обидва? – скинувся Мишко.

– Бо вчора мені зателефонував агент цих хлопців і заборонив публікувати твої матеріали.

– А на якій підставі? – не вгамовувався автор.– Ми ж відправляли візувати, все о’кей… У чому причина?

– А причиною, було мені сказано, треба поцікавитись у пана Приходька. Олексію Петровичу, маєте якісь міркування?

«Черниш! Оперативненько…» – майнуло в мене в голові, але я промовчав.

– Дійсно, Олексію Петровичу, в чому річ?! – подивився на мене вражений Новохатський.

Я зняв окуляри й ретельно протер скельця. Очі після безсонної ночі були немов запорошені. На думку нічого не спадало.

– Узагалі… Михайле, я мушу перед тобою вибачитись… але… гм… причину такої поведінки Черниша пояснити досить складно… Він… гм… очевидно, образився на мене за одну з моїх публікацій… Щось там йому… гм… не сподобалося… Мені дуже шкода, що постраждав через це ти…