Кирило Круторогов - Бомбардир

А ранкова пробіжка? Проте я одразу зметикував, у чому річ. В останні дні чергувалися мороз і відлиги, сніг змінювався дощем, і, звичайно ж, алеї в Голосіївському парку, які ніхто не чистить, укриті крижаними вибоїнами. Спортсмен-професіонал, чий головний інструмент – ноги, дарма ризикувати не стане. Простіше й надійніше намотати необхідний кілометраж на біговій доріжці в спортзалі.

Дивне відчуття виникло в мене, поки з відстані в кількадесят метрів я спостерігав за Сергієм. Чи то тому, що в останні кілька тижнів я тільки й робив, що говорив, читав і думав про нього, чи то просто невчасно розігралась уява, але я раптом побачив і відчув: оцей іще порівняно молодий чоловік – особливий. У ньому відчувалася прихована сила, у кожному русі проглядала впевненість. Ідеальна фігура: широкі плечі, вузькі стегна, легка, пружна хода. Здалеку він здавався значно вищим за свої сто вісімдесят три – мабуть, через міцну статуру. Обличчя – я встиг розгледіти його, коли Сергій повернувся в мій бік,– без тіні усмішки, зосереджене навіть зараз, коли він сам, і характерний погляд: наче не дивиться, а з величезною швидкістю зчитує й засвоює інформацію про все, що потрапляє в поле зору.

Та навколо не було нічого примітного. І коли бомбардир разом зі своєю сумкою зник у дверях фітнес-центру, я усвідомив, що мені доведеться провести найближчі півтори-дві години в тупій бездіяльності. Тому я опустив нижче спинку сидіння, завів у мобільнику будильник на годину вперед і миттю заснув, лишивши двигун працювати на холостих обертах.

Минула навіть менш ніж година, коли я здригнувся й продер очі. «Рейндж Ровер», схожий на брусок вершкового пломбіру, стояв на місці. Це мене потішило, тим більше що почувався я після сну значно бадьоріше. Я перемкнув приймач на «Радіо Рокс», додав звуку і нарешті випив кави.

А Гайдук провів у фітнес-центрі майже три години.

«Та ясний пень – побігав, попрацював на тренажерах, у басейні поплавав, душ прийняв, та й у сауну, слід гадати, не забув зазирнути,– похмуро думав я, втупившись у двері закладу, остогидлі за ці години.– А ти тут сиди, як лом на морозі…»

Ніби на знак помсти за малодушність двигун «ластівки» знову затих, і чи не чверть години я розважався тим, що, стиха лаючись, намагався його завести.

Тим часом з’явився мій «підопічний».

Цього разу поїздка виявилася тривалішою. Щоправда, довелося не стільки їхати, скільки плестися в заторах, бо маршрут у нас із Гайдуком був до центру міста. Я тримався на солідній відстані – між нами весь час були три-чотири машини. Ризику втратити його не було жодного: бомбардир вів свій джип, ретельно дотримуючись правил, і навіть якби схотів відірватися від мене, то не спромігся б: біля кожного перехрестя утворювалися величезні черги чадних машин.

Приблизно через півгодини такої їзди Сергій припаркувався на стоянці біля невеликого ресторану. Поки він був відсутній, я за його прикладом запхнув у себе два бутерброди в супроводі ще однієї чашки кави. І навідався до туалету в кафе по сусідству.

Хвилин за сорок бомбардир з’явився знов, і ми поповзли, як незабаром з’ясувалось, усе тим же маршрутом, але в протилежний бік. Коли ми дісталися до будинку, де мешкав Сергій, «Рейндж Ровер» велично скотився в підземний паркінґ, а я залишився ні з чим.

«І це всі твої плани на сьогодні?!» – обурився я. Проте опанував себе, придушив у зародку бажання кинути цю згубну витівку і залишився на місці.

Терпіння – велика чеснота, і в моєму випадку воно було винагороджене. Був початок на третю, коли білий «Рейндж Ровер» знову з’явився зі свого підземелля, перетнув проїзну частину й рушив у бік Окружної. Я заметушився – а «ластівка» застрайкувала.

Одна спроба, друга, третя, скрегіт стартера – і жодної ознаки життя. Лише із сьомої спроби мотор заревів, і я втиснув до межі педаль акселератора. Мені довелося порушити майже все, що можна було порушити в цьому районі, перш ніж попереду знову замаячила світла корма Сергієвого джипа – він саме звертав за покажчиком, стрілка якого дивилася в бік Пущі-Водиці. Я вирішив, що незабаром він іще раз поверне й поїде в напрямку центру,– аж ні: ми проминули пост дорожньої поліції та взяли курс на північ.

Київ незабаром лишився позаду. За містом Сергій набрав чималу швидкість, і я відстав від нього досить далеко. На щастя, трафік не дозволяв йому довго тримати такий швидкісний режим, і врешті мені пощастило його наздогнати.

Незабаром ми були у Вишгороді. Тут уже я не випускав «Рейндж Ровера» з поля зору, хоча він одразу ж став петляти вузькими вулицями, явно маючи якусь мету. Зрештою ми опинились у провулку, який тягся вздовж берега річки. По суті, це й провулком не назвеш – забудований був тільки лівий бік. Дніпро тут по-справжньому широкий, і навесні та влітку з вікон тутешніх будинків, певно, розгортається фантастичний краєвид.