Кирило Круторогов - Бомбардир

Джип скинув швидкість, я теж пригальмував, щоб не скорочувати дистанцію й не маячити в нього в дзеркалах заднього огляду. Нарешті Сергій зупинився, почекав, поки перед ним відчиняться автоматичні ворота, і заїхав у двір, вимощений шестикутними бетонними плитами. Я проїхав повз, розвернувся метрів за сто й повернувся по паралельній провулку ґрунтівці, що пролягала ближче до ріки. Там я зупинився за купкою дерев. Із цієї позиції я добре бачив ворота й верхню частину фасаду акуратного особнячка, побудованого зі світло-жовтої цегли. Решту приховувала така ж цегляна огорожа.

«Що б це означало?» – запитав я себе.

Котедж, який ховався за огорожею, мав цілком скромний вигляд на тлі сусідніх особняків, споруджених з купецьким розмахом – із фортечними вежами, соляріями, вигадливо заламаними дахами. Більшість налічувала не менш ніж три поверхи, а неприступні стіни, які захищали їх від цікавих поглядів, були втикані битим склом і телекамерами зовнішнього стеження.

Хто міг чекати тут на Сергія? Партнер по команді, давній приятель? Який-небудь приватний фізіотерапевт? Подружка, врешті? А чом би й ні – чернечих обітниць він не давав, спортсмени теж люди…

Отак я сушив голову, втупившись у полотно автоматичних воріт і не помічаючи, як помалу густішають сутінки. Зимовий день короткий, о четвертій починає темніти. Наче за чиїмось знаком уздовж асфальтованої проїзної частини засвітилися ліхтарі. Сипав рідкий сніжок, виблискуючи сріблом на світлі. Мої ноги та спина остаточно здерев’яніли. Я допив залишки охололої кави з термоса й чи не вперше в житті пошкодував, що не палю – все-таки була б якась різноманітність. Потім беззвучно відчинив дверцята машини й вибрався назовні, щоб трохи розім’ятись.

З-за огорожі, за якою зник мій «підопічний», не долинало ні звуку, хоча за щільними шторами у вікнах світилося. З’ясувати, хто власник особнячка, не видавалося можливим, а цікавість мене розбирала попри втому. Але чи має це взагалі хоч якесь значення? Я не знав.

Я пройшовся провулком, намагаючись не випускати ворота з поля зору, і трохи зігрівся. Потім повернувся, потупцював біля «ластівки», доки знову не став мерзнути, тоді сів за кермо. Ще кілька хвилин я займався тим, що розполохував місцевих ґав скреготом свого стартера, доки двигун нарешті запрацював, а пічка почала нагрівати салон.

Близько дев’ятої – я саме дожував останній бутерброд і сумовито гриз знайдене в бардачку сухе печиво – темно-шоколадні ворота плавно відчинилися. Звідти майже безгучно виплив білий автомобіль і на хвилину зупинився – явно для того, щоб дочекатися, доки стулки воріт щільно зачиняться. І тут мені спало на думку, що пульт керування воротами – у водія, інакше він не став би затримуватись. А це могло означати тільки одне: Гайдук тут не в гостях, він має безпосередній стосунок до особнячка.

«Може, він із якоїсь причини живе на дві домівки? – прикидав я дорогою назад до Києва.– А сенс? Родини не має, тому припускаємо, що за цими його маневрами ховається якийсь таємний зв’язок. Авжеж, особняк може бути місцем для таємних побачень із подругою, а вся ця конспірація тільки заради того, щоб уникнути настирливих папараці, які полюють за знаменитостями. Не виключено також, що його кохана – якась відома персона, і Сергій, побоюючись пліток, вважає за необхідне приховувати ці стосунки… У минулому він має гіркий досвід, тому вкрай обережний…»

Ну от – іще одна таємниця мого «підопічного». Дрібна, звісно, проте я дістався й до неї. Цікаво, який вона має вигляд, ця жінка? Хотілося б хоч мигцем поглянути на неї – адже вибір чоловіка багато в чому визначається прихованими властивостями його натури…

Вечірня година пік уже минула. Тому, затримуючись тільки на «червоний», ми обидва хвилин за сорок повернулись у вихідну точку – до будинку біля Голосіївського парку. «Рейндж Ровер» пірнув в освітлене нутро паркінґу, а я прилаштувався неподалік, бо моє колишнє місце виявилося зайнятим якоюсь «Тойотою». Найімовірніше, Гайдук сьогодні більше нікуди не вибереться, але я вирішив бути послідовним і дочекатися півночі.

На початку першої я знову розбудив двигун «Опеля» – а разом із ним, боюсь, і багатьох мешканців нижніх поверхів,– після чого забрався звідти.

Протягом усього цього дня мені доводилося раз у раз боротися з раптовими нападами роздратування. Чим, власне, я займаюся з раннього ранку? Чого домагаюся? Людина живе розміреним, звичайним своїм життям. Відвідує тренажерний зал, обідає в непоганому ресторані, навідується до друзів за містом. Це нормально, повторюю: нор-маль-но! Це я, наче маніяк, мерзну, тягаюся за ним слідом, щось винюхую замість того, щоб сидіти в теплому будинку з кількома пляшками пива й ситною вечерею, приготованою з любов’ю до себе, одночасно поглядаючи на екран телевізора, де на каналі «Футбол» іде в запису якийсь другорядний матч двотижневої давнини. Нехай навіть буде чемпіонат Уругваю, не принципово…