Кирило Круторогов - Бомбардир

– Привіт, маленька! – мовив я, намагаючись, щоб голос звучав бадьоро.

– Приві-іт, татусю! – проспівала вона.

– Ти як? Давай, розповідай! – я відверто зрадів її голосу.

– Заліки складено, хвостів немає, скоро свята. Потім – іспити.

– Розумниця – вся в батька!

– Ага. Ма теж так каже…

– Щодо батька?! – здивувався я.

– Ні, щодо матері! Як твої справи?

– Нормально. Працюємо.

– За комп’ютером сидиш? Удома?

– Само собою! – відповів я, нашвидку прикинувши, як викрутитися, якщо вона зараз заявить, що перебуває десь поблизу і хоче зазирнути до мене.– Пропагую вітчизняний футбол… Своє треба любити!

– А мене?

– Що – тебе?

– Мене любиш?

– Аякже!

– Ти вже вирішив, що подарувати єдиній дочці до Нового року? – у мене відлягло від серця. Я запитав:

– І чого ж ти хочеш, Сонечко?

– Браслетик.

– Добре,– відповів я,– виконаємо…

Вона відразу заволала в трубку:

– Ні, тату, ти просто не уявляєш, що це за штучка! Не просто якесь там брязкальце… Ох, дякую, ти в мене най-найкращий!..

– Тут є один нюанс…– перебив я її.

– Ану? – насторожилася дочка.

– Мені необхідно, щоб найближчими днями ти взялася за переклад одного невеликого тексту англійською. П’ять-десять сторінок, не більше. Але переклад потрібен дуже точний і максимально доступний для носіїв мови. Щоб вони не тільки розуміли загальний зміст, але й уловлювали всі відтінки та інтонації.

– Дуже просто! – авторитетно запевнила вона.

– То я можу на тебе розраховувати?

– Яс-сно! Чи ж я тебе коли-небудь підводила?

– Не будемо заглиблюватися,– хмикнув я.

– Отож! Ну, о’кей, дорогий, наберу тебе пізніше, тут телефонують по другій лінії…

Вона відключилась, а я, дивлячись на дисплей, зі смутком переконався, що не тільки не побив рекорд у «Судоку», але й узагалі продув. Довелося починати заново.

В одній руці в мене був бутерброд, у другій – телефон. Я одночасно жував і тиснув на кнопки, розставляючи цифри в магічному квадраті, коли ворота особнячка раптом відчинились, і в провулок викотився білий джип.

«Що це ти, брате, сьогодні так рано?!» – здивувався я.

Водій, зрозуміло, не став на мене чекати – рвонув з місця.

Я кинув мобільник на сидіння й схопився за ключ запалювання… Одна спроба, друга, третя… Тупий скрегіт. Пауза. Четверта спроба, п’ята, десята – ані натяку, двигун мовчить. «Рейндж Ровер» тим часом зник за поворотом. Однак шанс наздогнати його ще лишався, тому що я знав, яким маршрутом він рухатиметься до найближчого розгалуження. Головне – щоб «ластівка» перестала клеїти дурня. Але в неї щодо цього була зовсім інша думка.

Я майже посадив акумулятор, але так нічого й не домігся. Час було безнадійно втрачено. Нестися просто зараз до будинку бомбардира не мало сенсу, бо я не зможу з’ясувати, вдома він чи все ще десь у місті: доступу в підземний паркінґ у мене немає. Найгірше те, що цей день можна вважати цілком згаяним.

Засмучений до глибини душі, я вибрався з машини. Відчинив капот, постукав по корпусу акумулятора, посмикав клеми. Знову спробував завести, але дива не сталося. Я нашкріб під деревами трохи чистого снігу й протер забруднені долоні. Те, що «Опель» потребує термінового ремонту, очевидно – але як звідси вибратися? Та й мені самому не завадило б трохи привести себе до ладу.

Якийсь час я бродив навколо машини, тасуючи в голові всі ці міркування, і мало не проґавив, як відчинилася хвіртка у світло-жовтій цегляній огорожі. Звідти перевальцем вийшов кумедний хлопчик років чотирьох у теплому комбінезоні й шапці- вушанці, схожій на танковий шоломофон. Слідом за ним висунулася невисока жінка в старомодному зимовому пальті й пуховій хустці – і відразу відвернулася, щоб щільніше причинити хвіртку. Потім вона трохи постояла, дивлячись у дальший кінець провулка і вдихаючи холодне повітря, а хлопчисько став нарізати навколо неї кола, розмахуючи пластиковою лопатою.

Це відбулося так зненацька, що я не повірив власним очам.

І тієї ж миті в мене виник неймовірний здогад. Зачинивши дверцята «Опеля», я рішуче попрямував до цієї пари. Наблизившись упритул, я пригальмував і з певною затримкою, яка мала означати подив, вигукнув:

– Ірина Андріївна?!

Жінка озирнулася.

На мене пильно глянули невеликі, світло-сірі, обведені темними колами очі. Гострий ніс із хрящуватою спинкою, високі, чітко окреслені вилиці. Сухі, щільно стиснуті губи навіть не здригнулись у відповідь. Погляд був сумний, погаслий, глибоко занурений у себе.