Кирило Круторогов - Бомбардир

– Співчуваю,– пробурмотів я.– Якби я знав…

Він знову перервав мене на півслові.

– Саме тому в мене до вас, Олексію Петровичу, пропозиція…

У мене промайнуло в голові: зараз він запропонує мені гроші. Причому, на відміну від агента, назве конкретну суму, і вона виявиться дуже серйозною. Однак Сергій так само спокійно вів далі:

– Мені чомусь здається, що у вас назбиралося багато питань. Я нізащо не став би відповідати на них за інших обставин. Нікому. Але зараз ніяких диктофонів не буде – тільки ви і я. Кажіть, що саме вас цікавить. Я відповім – абсолютно щиро. І будьте впевнені – тільки чисту правду. А потім ви самі вирішите, як учинити із цією інформа- цією…

Я мовчки кивнув.

– А ви, зі свого боку, теж цілком чесно скажете, для чого збираєте відомості про мене, тому що в історію з книжкою я ні на секунду не вірю.

– Чому?

– Бо книжки пишуть тільки про великих майстрів. Про тих, хто ввійшов в історію футболу. Іншими цікавляться таблоїди.

Уперше за цей час – а може, і взагалі вперше – я побачив його скупу усмішку. Куточком твердо стиснутих губ.

– Але за кордоном…

– Авжеж.– Він скривився.– Але не такими методами, не з чорного ходу, як ви, Олексію Петровичу. Що, коли я хочу поховати своє минуле, позбутися його? Я не дуже добре вас знаю, ми з вами зустрічалися всього раз – коли ви брали в мене інтерв’ю. У мене залишилося непогане враження, про вас добре відгукуються журналісти. Тому й прошу вас тільки про одну річ: усе, що вам уже відоме, і все, що ви почуєте від мене зараз, не підлягає публікації, поки жива моя мати. Будьте певні, чекати недовго… Ну що, влаштовує вас така угода?

– Безумовно, Сергію.

– Тоді відповідайте: навіщо вам це?

Відповів я не відразу. Ґленн Бейлі наполягав на повній конфіденційності моєї місії. У разі порушення угоди я міг назавжди втратити можливість побувати в Англії. Але, взагалі кажучи, найближчим часом я туди й не збирався… З іншого боку, я міг з ходу вигадати кілька відносно правдоподібних версій. Але брехати зовсім не хотілося. Не такою людиною був Сергій Гайдук, щоб вішати йому локшину на вуха. Тому я просто сказав:

– Мене найняли.

– Хто?

– Скаути «Манчестер Юнайтед». У клубі цікавляться вами, хочуть бачити в основному складі. Але для цього, вважають вони, їм слід знати про вас абсолютно все.

Я очікував хоч мінімального вияву почуттів: легкого подиву, жвавого блиску в очах, прихованої усмішки. Це ж клуб, про який він марив ще в ранній юності! Нічого подібного. Сергієве обличчя залишалося цілком непроникним.

– Що ж, будемо сподіватися, що це правда. Тепер ставте питання.

Знову зависло тяжке мовчання. Я вагався, не знаючи, з чого почати. Не був готовий до цієї зустрічі й до щирої розмови, а питань у мене було більш ніж досить. Я одним ковтком покінчив з віскі й промовив:

– Хлопчик… З Іриною Андріївною був… Він ваш?

Тепер паузу тримав Гайдук. Шукав точну відповідь, боровся з роздратуванням через мою нетактовність або просто вагався, вже знаючи причину мого інтересу до його приватного життя.

– Мій.

Я усвідомлював, що грубо порушую його особистий простір. І що наступне питання ще гірше. Але все-таки поставив його:

– Хто його мати?

Знову цілковита відсутність емоцій. Сергій допив охололий чай і ще раз наповнив чашку. Схрестив руки на грудях, наче намагався відсторонитися від мене. Глибоко зітхнув.

– Я гадаю, вам уже відома подія на дорозі?

– Так. Я знаю цю історію…

– Мені дуже шкода… Саме в той час у матері виявили пухлину – у Марганці, у районній лікарні. Вона не повірила й поїхала до Києва, нікому не сказавши ні слова. І тільки коли в Києві підтвердили діагноз, зателефонувала мені й про все розповіла… Я тоді грав у Мелітополі, в «Маяку». Чесно кажучи, не пригадаю іншого випадку, щоб я так панікував, як після цього дзвінка. Стрибнув у машину й помчав до неї. Це був нервовий зрив – усю дорогу я вів «Хонду» буквально на автопілоті. До Києва залишалося менш ніж сто кілометрів, коли ця жінка раптово з’явилася на дорозі прямо переді мною. Вона виринула з темряви метрів за двадцять від мого капота, і я нічого не встиг зробити… Жінка загинула миттєво, а я залишився на місці… Я був готовий відповісти за все, що сталося…

– Це я теж знаю,– сказав я.

– Потім… потім я ні на мить не міг позбутися думок про те, що накоїв… Просто розпадався на частини, не знав, що робити. Але мені сказали: тренуйся, грай, у цьому твоє покликання. Те, що сталося,– сліпа випадковість, не твоя провина. Усе вирішили за мене, і я чесно намагався жити по-старому. Черниш дуже допоміг мені, зробив усе, щоб маму обстежили в найкращих клініках: спочатку в Німеччині, потім в Ізраїлі… але скрізь фахівці сказали те саме: четверта стадія, діагноз поставлено надто пізно. Я вже став миритися з думкою, що от-от утрачу її… Вам не зрозуміти, як це – виходити на поле в такому стані. Мотивації ніякої. Я хотів одного – бути поруч із нею щохвилини. Плюнути на все й просто залишитися з нею! – Сергій трохи підвищив голос, але відразу ж опанував себе й півголосом, нахилившись трохи ближче до мене, проказав: – І саме в цей час від інфаркту помер батько… Ні, ми з ним не були близькі. У нас були далеко не найкращі стосунки. У всякому разі, не ті, яких я прагнув. Я хотів, щоб він бачив кожну мою гру, щоб пишався мною, щоб нарешті зрозумів, що для мене означає футбол… Нічого цього не було. Він ніколи не скаржився на серце, почувався цілком здоровим, а тут його буквально в одну мить не стало… Лікарі швидкої нічого не встигли зробити. Мама була з ним до останньої секунди. Уявляєте, що їй довелося пережити? А я почувався винним у всьому: і в маминій хворобі, і в загибелі цієї жінки, і в смерті батька. Мене ні на мить не залишало відчуття провини…