П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Досі д’Олней-Прадель тільки те й робив, що вихваляв Велику Війну. Як тільки він звільнився, то відразу зайнявся наповненням та перепродажем майна з військових складів. Сотні французьких та американських машин, двигунів, причепів, тисячі тонн дерева, брезенту, постільної білизни, інструментів, залізяччя, запчастин — усього того, чого держава вже не потребувала (а позбутися мусіла). Прадель скуповував цілі партії і перепродував їх залізничним компаніям, транспортним фірмам, аграрним підприємствам. Прибуток був чималий, бо охорона складів була дуже схильна до підкупів, хабарів та могоричів (отож ви легко отримуєте три вантажівки добра замість однієї, чи п’ять тонн замість двох).

Протекція генерала Морійо та особистий статус «національного героя» відкривали д’Олней-Праделю більшість дверей. А його роль у спілці учасників бойових дій (що показала свою відданість у придушенні урядом останніх робітничих страйків) забезпечила йому додаткову підтримку. Завдяки цьому він уже прибрав до рук важливі ринки розпродажу майна зі складів, скуповуючи цілі партії. Кілька десятків тисяч франків, які він попередньо позичив, після перепродажу перетворилися на сотні тисяч прибутку.

— Привіт, старий!

Леон Жарден-Больйо. Достойний чоловік, але вродився низьким на зріст (на двадцять сантиметрів нижче середнього зросту). Для нього це було жахливо — він потребував визнання.

— Привіт, Анрі! — відповів він, трохи підводячи плечі (йому здавалося, що це його вивищує).

Жарден-Больйо мав право звертатися до д’Олней-Пра­деля на ім’я, і це приносило задоволення, заради якого він би і батька-матір своїх продав (що, зрештою, так і зробив). Він поводився, як інші, щоб здаватися таким, як інші, подумав Анрі. Майже недбало простягаючи приятелю руку, він спитав:

— І що?

— Все ще нічого, — відповів Жарден-Больйо. — Нічого не відомо.

Прадель насупив брови, з нижчим персоналом він умів спілкуватися подумки.

— Знаю, — вибачався Жарден-Больйо, — знаю...

Прадель страшенно нетерпеливився.

Кілька місяців перед тим держава вирішила довірити приватним фірмам зайнятися ексгумацією останків похованих на фронті солдат. Ідея полягала в тому, щоб їх перепоховати на великих військових цвинтарях. Міністерське розпорядження передбачало «організацію певної кількості найбільших кладовищ». Бо тих солдатських могил було всюди потроху. Ці поховання на імпровізованих кладовищах були за кілька кілометрів або навіть за кількасот метрів від лінії фронту, на землях, які вже треба було повернути сільському господарству. Від початку війни минули роки, і сім’ї вимагали можливості відвідати могили своїх синів. Перенесення праху в некрополь не виключало права бажаючих забрати тіла солдат. Але уряд сподівався, що як тільки ці величезні некрополі будуть збудовані, де герої спочиватимуть «пліч-о-пліч зі своїми бойовими побратимами», гарячі пориви родичів угамуються. І це позбавить державу нових фінансових витрат на індивідуальні перевезення, та ще й з огляду на санітарні вимоги (розв’язання цього завдання може виявитись занадто дорогим, беручи до уваги те, що скарбниці уряду вичерпані, а Німеччина боргів не виплачує).

Отож цей широкий захід морального і патріотичного спрямування передбачав кмітливим підприємцям ланцюжок прибуткових фінансових операцій. Слід було виготовити сотні тисяч домовин (бо більшість солдатів були поховані просто в землю, інколи — загорнуті в плащі). Треба було провести сотні тисяч ексгумацій звичайними лопатами (в розпорядженні йшлося про те, що роботи мають проводитися якнайобережніше), а також забезпечити перевезення останків у домовинах на вантажівках до вокзалів (звідки вони вже поїдуть для перепоховання на некрополях).

Якщо Праделю вдасться прибрати до рук частину цього ринку — за копійки з могили, — китайці викопають тисячі тіл. Його машини перевезуть тисячі напіврозкладених трупів, сенегальці запакують все у рівненькі рядочки могил, на яких стоятимуть красиві хрести, куплені за високу ціну. На ці прибутки можна за три роки поновити від підвалів до горища сімейну резиденцію Салев’єр (яка досі була бездонною ямою).

На кожного загиблого держава виділяє по вісімдесят франків. Прадель планував реальний прибуток як мінімум у двадцять п’ять разів більший. А загалом отриманий прибуток складатиме два з половиною мільйони.

Якщо міністерство додасть іще кілька додаткових замовлень (за спільною вигодою, враховуючи хабарі), можна сподіватися і на п’ять мільйонів.