П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Якщо ти погоджуєшся, ти — в долі, розумієш?

Альберт ствердно кивнув. Він повернувся до лімузина, з вихлопної труби якого слабко диміло. О Боже, після всіх цих років знегод і поневірянь вигляд цього лімузина надто дратував...

— Скажи мені... — пошепки спитав водій, — скільки ти з них береш?

Альберт розумів, що з таким типом говорити про безкорисливість абсурдно. І він швидко мовив:

— Триста франків.

— От дурень!

Але в цьому виразі відчувалося й задоволення водія, так ніби він вчасно і вдало виплутався з делікатної ситуації (у глибині душі він отримував задоволення як від того, що вигравав сам, так і від того, що програвали інші). Він ткнув пальцем у напрямку лімузина.

— Ти що, не розумієш? Вона носить дорогу шубу, вони гроші лопатою гребуть! Ти б міг легко просити чотири сот­ні. А може, й п’ять.

Відчувалося, що він уже готовий обмовитися, про що домовлявся сам. Але обережність його стримувала, і водій відпустив його руку.

— Гаразд, давай не будемо затримуватись.

Альберт повернувся до машини (дівчина так і не вийшла хоча б привітатись, подякувати абощо. Зрозуміло: він був лише найнятим, підлеглим).

Він сів, і машина рушила. Лімузин також поїхав на відстані (ми їх не знаємо, а вони — нас, на випадок, якби раптом їх зупинили жандарми і почали ставити питання).

Вже настала темінь.

Жовте світло фар висвітлювало вулицю, але в кабіні не було видно навіть власних ніг. Альберт виставив руку перед собою до панелі приладів і оглядав пейзаж перед собою. Він керував: «направо» або «сюди», але сам боявся заплутатися. І що ближче вони наближалися до цвинтаря, тим моторошніше ставало. Він вирішив: якщо щось піде не так — він втече через ліс. Водій за ним не побіжить, отож він втече, повернеться до Парижа, де скористається іншим транспортом.

Капітан Прадель зі своїм зростом міг би й догнати. Вже була не одна нагода подивитися на його скажену фізичну підготовку. То що ж робити? Йому вже хотілося до вітру, і він ледве стримувався.

Вантажівка піднялася на останній пагорб.

Кладовище починалося якраз біля дороги. Водієві вдалося припаркуватися на спуску. Коли треба буде рушати, йому навіть не доведеться торкатися коробки передач — можна буде просто відпустити гальма, щоб машина поїхала.

Коли двигун замовк, настала така тиша, ніби все накрили ковдрою. Капітан тут же опинився біля дверцят. А водій пішов чатувати на вході до кладовища. У цей час вони будуть копати, виймати труну, переставляти і завантажувати її у фургон, і на тому справу буде завершено.

Лімузин панни Перікур у темряві був схожий на дику пантеру, що причаїлася в тіні і готується до стрибка. Відкрилися дверцята, і з’явилася дівчина. Така маленька... Альбертові вона тепер здавалася ще молодшою, ніж напередодні. Капітан жестом хотів її зупинити, але не встиг навіть промовити жодного слова, бо вона рішуче підійшла. Її присутність справді була дивною в цьому місці і в цей час, отож чоловіки аж примовкли. Швидким кивком вона дала знак, що можна починати.

Вони рушили в морок.

Водій ніс дві лопати. Альберт тяг із собою складений тент, щоб переносити землю, — так потім буде легше засипати яму.

Ніч не була надто темна, можна було розрізнити горбочки десятків могил зліва і справа. Складалося враження, що рухаєшся по переритому гігантськими кротами полю. Капітан ішов широким кроком. Поряд із мертвими він завжди почувався переможцем. За ним між Альбертом і водієм дріботіла Мадлен. Альбертові подобалося її ім’я. (Так звали його бабусю.)

— Де це?

Вони вже довго йшли, проминули один ряд, інший... Питання задав капітан. Знервований, він наблизився. Він шепотів, але навіть шепіт видавав його знервованість. Альберт шукав, то подавав знак рукою, то, помилившись, знову шукав орієнтири. Призупинився подумати: ні, не тут...

— Отам, — сказав він нарешті.

— Ти впевнений? — спитав водій, який уже почав було сумніватися.

— Так, це тут, — підтвердив Альберт.

Вони й далі говорили пошепки, як на похоронній церемонії.

— Рухайтеся квапливіше, друже! — підганяв капітан.

Нарешті, вони прийшли.

На хресті було видно половинку жетона з написом «Едуард Перікур». Чоловіки замовкли, а панна Перікур підійшла ближче. Вона тихо плакала. Водій підкинув лопати і пішов чатувати. Зовсім стемніло, вони ледве розрізняли один одного. Оддалік виднівся тендітний силует дівчини. Вони стояли, схиливши голови, але капітан не припиняв знер­вовано оглядатися. Дітклива ситуація. Альберт вирішив узяти ініціативу на себе. Він підійшов і тихо поклав руку на плече Мадлен Перікур. Вона повернулася, подивилась на нього, все відразу зрозуміла і відійшла. Прадель подав одну лопату Альбертові, сам узяв другу. Дівчина відвернулась. А вони почали копати.