П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Оця писанина нічого не давала. Ніхто не міг сказати, коли приходять листи, на відповідь можна було чекати і два тижні, і чотири. Жереб уже кинуто. Альберт писав це лише для себе. Він не жалкував, що допоміг Едуарду замінити документи. Але він не був готовий іти до кінця (адже він навіть не уявляв, які можуть бути наслідки). В таких терзаннях він ліг на землю, закутавшись у свій плащ.

Майже всю ніч він крутився, переживаючи і хвилюючись.

Йому снилося, як викопують тіло, а Мадлен Перікур відразу здогадується, що це не її брат. Труп або задовгий, або замалий, то в нього лице геть не схоже, то належало дуже старому солдату. Або навіть вони викопували солдата... з кінською головою. Дівчина тоді хапала його за руку і кричала: «Що ви зробили з моїм братом?», а її очі так гнівно яскріли, що освічували лице Альберта, як факел. А говорила вона чомусь голосом генерала Морійо. «І справді! — гримів той над вухом. — Що ви зробили з її братом, рядовий Майяре?»

Від такого кошмару він і прокинувся на світанку.

Майже всі в таборі ще спали, лиш Альберт перебирав думки в своїй голові. З кожною хвилиною вони ставали все темнішими, все загрозливішими від задушливого повітря великого барака, важкого дихання солдатів та дощу, який періщив по дахівці. Досі він ні про що не жалів. Але чим далі, тим усе ставало заплутанішим. Обличчя дівчини із зім’ятим, повним брехні листом у тендітних ручках постійно згадувалося йому. Чи по-людськи він вчинив? Чи можливо ще все переінакшити? Причин грати цю гру було стільки ж, скільки й відмовитися. Бо, зрештою, не піде ж він зараз викопувати якісь трупи, щоб приховати гріх, який вчинив по своїй доброті? (Чи по своїй слабкості — це те ж саме.) Але якщо не піде викопувати труп, то треба все визнати і бути приреченим. Він не знав, що йому може за це бути, але точно знав, що справа серйозна і вона набирала небачених масштабів.

Коли нарешті розвиднілося, він так нічого й не вирішив, переносячи «на потім» розв’язок своєї дилеми.

Від копняка по ребрах він прокинувся заскочений і відразу підхопився. Весь зал уже наповнився криками і суєтою. Альберт роззирнувся, не розуміючи, що відбувається, аж раптом побачив, як звідкись на нього насувається і зупиняється над головою суворе загрозливе обличчя капітана Праделя.

Офіцер довго й прискіпливо дивився на нього, гидливо зітхнув і вліпив йому ляпаса. Альберт інстинктивно закрився руками. Прадель посміхнувся іронічно, це нічого доброго не обіцяло.

— Ну то як, рядовий Майяре, маємо прикрі новини? Ваш друг Едуард Перікур, здається, помер? А знаєте, який це удар для мене? Коли ж то я його бачив востаннє...

Він насупив брови, ніби поглинутий своїми спогадами.

— Ага, ну справді, це ж було у шпиталі, коли його саме привезли. І тоді він був ледве живий. Обличчям геть не був схожий на себе колишнього... Здається, його добре поколош­кало. Мабуть, хотів ухопити зубами снаряд — це було нерозумно з його боку, гай-гай... Слід було спитати мене... Але сказати, що він помер, я навряд чи зміг би, рядовий Майяре. Без сумніву, він таки помер — ви ж написали особистого листа родині, щоб повідомити про смерть найвишуканішим способом, — ну просто в античному стилі...

Коли він вимовляв його прізвище — Майяр, то робив це принизливим зневажливим тоном, воно звучало, як «собаче лайно» чи щось подібне.

Він почав говорити тихо, майже пошепки, але вже скаженів і ледве стримував гнів:

— Я не маю уявлення, що сталося з рядовим Перікуром, та й знати не хочу. Але генерал Морійо доручив мені допомогти його родині. Тому я мушу знати...

Ця фраза вже ніби містила запитання. Досі Альберт не мав права говорити (але так виглядало, що Прадель не збирався здаватися).

— Отже, рядовий Майяре, у вас два виходи. Або ви кажете правду і маєте купу проблем. Поясню. Якщо скажете правду, вважайте, ви вляпались: за вкрадене посвідчення (не уявляю, як у вас це вийшло) вам світить в’язниця, як мінімум, на п’ятнадцять років — я вам це гарантую. З іншого боку, ви ж плануєте «ініціювати розслідування випадку на 113-й висоті», так? Одне слово, що для вас, що для мене перший варіант є найгіршим. Лишається другий: у нас вимагають останки загиблого солдата, ми їм його видамо — на тому й квит. Отже, я вас слухаю.

Альберт ще навіть не встиг розчовпати сказане.

— Не знаю... — тільки й зміг вичавити він.

У подібній ситуації матінка йому говорила: «Ну от, це так схоже на тебе, Альберте! Коли треба прийняти рішення, показати себе мужчиною — він відступає: “Не знаю... Треба подумати... Можливо... Я спитаю...” Давай, Альберте, наважуйся! Якщо ти і далі думаєш, що життя...» і т. д. і т. п.