П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Земля затверділа, копати швидко не виходило. Неподалік лінії фронту часу завжди бракувало, отож тіла ніколи не закопували глибоко (інколи так, що наступного дня їх уже знаходили пацюки). Швидше за все, глибоко копати не доведеться. Альбертові розривало серце від хвилювання, він часто зупинявся, щоб прислухатися. Він розрізняв випрямлений і напружений силует панни Перікур біля дерева, що здавався таким же мертвим. Вона нервово палила. Це вразило Альберта: така жінка, як вона, і палить. Прадель також звернув на це увагу, але кинув: «Ну ж бо, старий, ми ж не збираємось стирчати тут вічно», і вони продовжили.

Найдовше копали до тіла, що знаходилося внизу. Гора землі на брезентовому тенті росла. «Що Перікури робитимуть з тілом? — думав Альберт. — Поховають у саду? Отак от уночі, як зараз?»

Він зупинився.

— Чудово! — свиснув капітан, нахиляючись.

Він сказав це дуже тихо, щоб дівчина не почула. З’явили­ся якісь рештки напіврозкладеного тіла (важко сказати, що саме). Далі треба було вигрібати землю дуже делікатно (особливо обережно, щоб нічого не пошкодити).

Альберт старався, як міг, а Прадель уже не міг стриматись.

— Ворушіться, — шепнув він ще тихіше. — Йому вже гірше не буде.

Лопата зачепила шмат плаща, яким було обгорнуто тіло, і відразу піднявся жахливий сморід. Офіцер тут же відвернувся.

Альберт і сам відсахнувся (хоча вже надихався цього протягом війни, особливо коли був санітаром). А якщо ще згадати перебування у шпиталі поруч із Едуардом... Раптово якось він згадався... Альберт підвів голову і подивився на дівчину, яка, хоч і була на відстані, але прикладала носовичок до носа. Чи любила вона свого брата? — подумав він. Прадель дав йому сильного штовхана і вибрався з ями.

Зробивши широкий крок, він опинився поруч із панною, взяв її за плечі і відвернув від могили. Альберт залишився на дні сам-один, у смороді мертвяка. Дівчина намагалася опиратися, вона заперечувала кивками, хотіла підійти. Альберт не знав, як далі діяти. Це раптом нагадало йому дуже багато... Зляканий, він бачив лише постать Праделя, що височів над ним. Знову отак опинитися в ямі, навіть неглибокій... Попри холодну ніч, від хвилювання його заливало потом, бо, опинившись у ямі і бачачи капітана, навислого над ним, він ніби заново переживав те жахіття. Йому здавалося, що зараз його присиплють, поховають, від цього його почало трусити. Але в цю мить він згадав свого товариша Едуарда і змусив себе продов­жити роботу.

Серце краялося від усього цього... Лезом лопати він легенько відгортав глинисту землю, яка сповільнила розкладання тіла, яке ще, окрім того, було акуратно загорнуте у плащ. Тканина прилипла до землі, відкрився бік, пожовклі ребра, де-не-де прогнила чорна шкіра (все кишіло хробаками, бо поживитися ще було чим).

Там, нагорі, почувся крик. Альберт підняв голову. Дів­чина голосила. Капітан її втішав, а через плече кидав нетерплячий наказ: швидше, чого тягнете?

Альберт відкинув лопату, вискочив з ями і кинувся світ за очі. Серце рвалося з грудей, його вивертало від усього: отой бідний мертвий солдат, водій, що заробляє на горі інших, капітан, який запхне будь-яке тіло в труну, лиш би з цим швидше покінчити. А справжній Едуард — зі спотвореним обличчям, смердючий, як той труп, був прив’язаний до лікарняного ліжка. І за це ти воював? Коли про все це подумаєш, це геть спустошує.

Водій зітхнув із полегшенням, коли Альберт прийшов. За мить він уже підняв тент на фургоні, схопив металевий гак, зачепив ручку труни, що знаходилася всередині, і потягнув щосили. Назад до могили вони поверталися удвох: Альберт — позаду, водій — попереду.

Альбертові бракувало повітря, бо чолов’яга йшов досить швидко, напевно, за звичкою, а він квапився, як міг, і кілька разів мало не кинув те, що ніс, і не впав сам зверху. Нарешті, прийшли. Сморід стояв нестерпний.

Гарна дубова домовина з позолоченими ручками, із залізним кованим хрестом, прикріпленим на кришці. Для кладовища домовини є звичним атрибутом, але ця виглядала надто розкішно у своєму декорі. На війні такого не побачиш, це більше схоже на труну якогось буржуа, що помер у власному ліжку, ніж на домовину молодих хлопців, яких невідомо хто продірявив, як пацюків. Але Альбертові ніколи було додумати свою філософську теорію. Довкола всім не терпілося з цим покінчити.

Вони зняли кришку, відставили її набік.

Одним скоком водій спустився в яму, схилився і голими руками підняв кінець тканини, шукаючи, хто б допоміг. Він подивився на Альберта (а на кого ж ще?). Альберт підійшов на крок ближче, також спустився в яму, хвилювання наро­стало; видно було, що він помирав зі страху, бо навіть водій запитав: