П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Повернувшись до валізи, Едуард широко прочинив вік­но. Він мав особливі почуття до неба Франції, яке, на його думку, не було схоже на небо в інших місцях. Едуард завжди любив Париж і покинув його лише тоді, коли пішов на війну... І ніколи не думав жити десь в іншому місці. Навіть напередодні від’їзду — аж дивно. Напевне, вся справа в наркотиках — нічого не здавалося ні реальним, ні певним. Те, що ви бачите, не обов’язково є реальним. Ваші думки швидкоплинні, а плани схожі на міражі: ви ширяєте у снах, у житті, яке не дуже-то вам належить.

Завтрашнього дня не існує.

А от в Альберта останніми днями не це було в голові. Він був зачарований. Уявіть собі: Поліна, скинувши з себе все, сиділа в ліжку. Гарно окреслений пупок на пласкому животику, чудові округлі перса білосніжного кольору, пипки з ніжно-рожевими ореолами — від погляду на це сльози навертались на очі. А ще маленький позолочений хрестик, що ніяк не міг знайти собі місця... Видовище ще більше розчулювало, бо вона не звертала на це ніякої уваги. Вона була розслаблена, із скуйовдженим волоссям. Зовсім недавно, скочивши на Альберта згори, вона сміючись крикнула: «Це війна!» І безстрашно напала на нього спереду, швидко отримавши перемогу, і не треба було багато часу, щоб, щасливий і знеможений, він здався і склав зброю.

У них не було багато таких, як ці, днів, коли вони залишалися в ліжку. Може, два чи три рази. Поліна працювала у Перікурів за перевантаженим графіком. Але не цього разу. Альберт був у «офіційній» відпустці. «У зв’язку зі святом 14 Липня, — пояснив він, — банк подарував мені день відгулу». Якби Поліна не працювала все своє життя на побігеньках, вона би здивувалася, що банк може що-небудь дарувати (їй здалося, що це дуже шляхетно з боку роботодавця).

Альберт спустився униз по молочні булочки і газету (господиня дозволяла підігрівати лише гарячі напої, тому вони мали право заварювати собі каву).

Голісінька Поліна, все ще захекана від «воєнних дій» (які сама ж і почала), випила каву і вивчала програму святкувань, запланованих на наступний день. Вона пробігла очима газету.

— «Прикрашання прапорами та ілюмінація головних пам’яток архітектури та адміністративних споруд». Має бути гарно...

Альберт закінчував голитися. Поліні подобалися чоловіки з вусами, але вона ненавиділа колючі щоки. «Вони дряпають», — казала вона.

— Треба буде раніше вийти, — сказала дівчина, схилившись над газетою. — Урочистості починаються о восьмій годині в Венсенському лісі, а це далеченько.

Через дзеркало Альберт дивився на Поліну. Вона була гарна, як лялечка, та неймовірно молода.

«Ми поїдемо на парад, — думав він, — вона піде на роботу, а потім я покину її назавжди...»

— Артилерійські залпи лунатимуть на площі Будинку інвалідів та на пагорбі Валер’єн, — додала вона, присьорбуючи.

...Вона заїде за Альбертом, прийде сюди, буде розпитувати, чи хтось бачив пана Майяра. Вона ніколи не зрозуміє, страшенно страждатиме, буде вигадувати всілякі причини цьому раптовому зникненню, навіть не уявляючи, як Альберт зміг збрехати, — це ж неможливо! Мав би бути якийсь делікатніший вихід. Або, приміром, він міг би стати жертвою викрадення. Чи його могли би десь убити, а тіло, викинуте в Сену, ніколи б так і не знайшли. Однак Поліна буде невтішною...

— О, це якраз для мене... «Безкоштовні заходи до тринадцятої години у таких театрах: Опера, Комеді Франсез, Опера-Комік, Одеон, Театр Порт-Сент-Мартен». Я маю повернутися на службу о тринадцятій...

Альбертові сподобалася ця ідея про містичне зникнення. З нею йому забезпечена мовчазна романтична роль замість реальної (точніше, аморальної).

— А ще бал на площі Нації! Але я закінчую роботу о десятій вечора, і поки ми туди доберемося, все майже закінчиться!

— О Боже! — раптом скрикнула Поліна. — Як це підло... Як же це жорстоко...

Альберт різко обернувся, порізавши підборіддя.

— Що? — спитав він.

Він пошукав серветку (чорт, порізи в цьому місці довго кровоточать). Чи є у нього хоча б пластир?

— Уявляєш? — продовжувала Поліна. — Хтось продавав пам’ятники загиблим... (вона підвела голову, бо не могла повірити в таке), неіснуючі пам’ятники!

— Що-що? — спитав Альберт, обернувшись до ліжка.

— Так, неіснуючі пам’ятники! — збуджено повторила Поліна, схилившись над журналом. — Обережно, любий, у тебе кров, ти заплямуєш все довкола.

— Ану покажи! — гукнув збліднувши Альберт.

— Чого ти, котеня?

Вона віддала йому газету, здивована його реакцією. Зрозуміло, він був на війні, втратив там товаришів, тому дізнатися про те, що хтось вдався до такого шахрайства, було для нього жахливо! Вона витерла кров з його підборіддя, а він все читав і перечитував статтю.