П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Він задумався над тим, чому досі не наважився сказати їй. Це стосувалося питань моралі, через це він переступити ніяк не міг.

Поліна була із небагатої родини, батько — робітник, вони були побожні, і до питань честі та моралі ставилися дуже шанобливо.

Сьогодні вона була дуже гарна. Альберт купив їй модний капелюшок, який вдало підкреслював красу її вузенького обличчя та сонячну і щиру посмішку.

Вона відчувала, що Альберта щось непокоїть, цього вечора він був ще мовчазніший, ніж зазвичай, і, здавалося, от-от намагався щось сказати, але стримувався. Поліна переживала один із найсолодших моментів у їхніх стосунках. Вона більше не сумнівалася: він хоче запропонувати їй одружитися, але ніяк не наважується. Альберт був не лише скромний, але й трохи нерішучий. Ніжний, дбайливий, але якщо його не поквапити, то можна чекати, поки рак свисне...

А поки що вона насолоджувалася його нерішучістю, відчуваючи себе бажаною, і зовсім не переймалася тим, що піддалася на його залицяння та власні гарячі пориви. Вона вдавала пустотливість, але була впевнена, що все серйозно. Уже кілька днів він на її розпитування віднікувався, і це приносило їй ще більшу певність. Хоч вона й робила вигляд, що нічого не помічає.

У цей вечір вони сиділи в невеличкому ресторанчику на вулиці дю Комерс, і він заговорив з нею, як зазвичай:

— Знаєш, Поліно, я не нарікаю, але мені не дуже подобається працювати в банку, я думаю, чи не спробувати мені щось інше...

«Правильно, — подумала вона. — Не смикаються тоді, коли вже є троє чи четверо дітей. А поки молодий — треба на щось зважуватися...»

— І що? — неуважливо спитала вона, дивлячись на офіціанта, який приніс салати.

— Я навіть не знаю... Може, якусь комерцію... — нерішуче мовив він.

Поліна хмикнула. Комерція... Вершина успіху! Ха-ха, подумати тільки: «Поліна Майяр — модні аксесуари з Парижа!»

— А продаж чого?

Вона подумала: а можливо, не треба так відразу далеко заходити? «Дім Майяр. Продукти, галантерея, вина і лікери».

— Ну...

«І так завжди, — думала Поліна. — Альберт хоче слідувати за своєю думкою, а його думка десь застрягла...»

— Може, не просто комерція... Швидше підприємство...

Поліна розуміла лише те, що бачила, ідея підприємства була геть туманною.

— Яке підприємство?

— Я думав про екзотичні породи дерев...

Поліна здивовано витріщилась, а її виделка з салатом зависла коло рота.

— А навіщо це?

Альберт відразу стушувався:

— Ну, може, ваніль, какао, щось таке...

Поліна поважно кивнула (вона завжди так робила, коли не знала, що сказати). «Значить, Поліна Майяр. Ваніль і шоколад»? Та ні, вона не бачила в цьому нічого корисного чи цікавого.

Слово по слову, Альберт уже зашпортався у своїх думках. Коротше, розмови так і не вийшло. Він страшенно на себе досадував, йому захотілося встати, піти і заховатися...

О, Господи, заховатися...

Знову і знову це повертається до нього.

Те, що почало відбуватися з 13-го, могло би входити до програм навчання з піротехніки, як чудовий приклад вибухової ситуації з послідовним перебігом запалювання.

Коли зранку о шостій тридцять вийшов «Пті Жур­наль», то це була лише обережна замітка (хоч і на першій сторінці). Заголовок тільки висловлював багатозначне при­пу­щення:

Фальшиві пам’ятники загиблим?

(Країна на порозі національного скандалу?)

Лише тридцять рядків. Але поміж статтями на кшталт: «Конференція в СПА продовжується, так і не закінчившись», звітами з війни: «Європа втратила 35 мільйонів людей» та скупою програмою «Святкування 14 Липня», яке не зможе зрівнятися зі святкуванням минулого року, цей заголовок привертав увагу.

Про що йшлося в статті? Ні про що. І в цьому був її вплив. Суспільна думка з великим завзяттям накинулася на неї. Нічого не було відомо, але можна було припустити, що «можливо», мерії комун замовили пам’ятники загиблим од­ній фірмі, яка може виявитися фіктивною. Більшого підґрунтя для підозр важко було вигадати...

Анрі д’Олней-Прадель одним з перших прочитав цю новину. Він виходив з таксі, чекаючи, поки відкриють видавництво (була лише сьома година ранку), купив «Пті Журналь», натрапив на замітку, від злості мало не жбурнув її в канаву, але стримався. Ще раз прочитавши її, заспокоївся. Але не надто, це тільки збільшувало його лють.

Робітник у халаті відкривав двері до видавництва. Анрі вже стояв у нього над душею.

— Добридень! — сказав він, простягаючи каталог «Сувенір Патріотік». — Це у вас друкувалося? Хто ваші клієнти? А де шеф?