П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Значить, пан Ежен нас покидає?

Альберт підтвердив. Отже, Едуард нікого не попередив про свій від’їзд. А може, він і не збирався їхати?

«Таж так!» — написав Едуард, якого він спитав про це після пробудження.

Він шкрябав криві, але розбірливі літери.

«Звичайно, ми їдемо 14 липня!»

— Але в тебе ще нічого не готове... — нагадував Альберт. — Скажімо, валіза, одяг...

Едуард ляснув себе по лобі, який же він ідіот...

З Альбертом він майже ніколи не одягав маски, і цей запах із рота, з вивернутого шлунка інколи був справжнім випробуванням.

Через деякий час Едуардові значно полегшало. Він знову їв (хоч і не міг довго встояти на ногах). У понеділок покращення його стану вже було цілком стабільним та обнадійливим. Виходячи, Альберт хотів було прихопити з собою порошок героїну та залишки ампул із морфієм, але подумав, що це неможливо. Бо, по-перше, Едуард не дозволить йому це зробити, а по-друге, йому не вистачить відваги. Тому решту сил, які у нього залишились, він вкладав у впорядкування багажу до від’їзду.

Оскільки Едуард ні про що не подбав, він пішов купити йому одяг у «Бон Марше». Щоб часом не вибрати щось малопідходяще, він узявся розпитувати тридцятирічного продавця, що міряв його поглядом з голови до п’ят. Альберт спитав, чи є у них щось «розкішне».

— Що ви маєте на увазі під «розкішним»?

Продавець зробив вигляд, що дуже зацікавлений покупцем, нагнувся до Альберта люб’язно.

— Я хотів би... — мимрив Альберт, — щось таке...

— Себто?

Альберт шукав відповідь... Він би ніколи не подумав, що «розкіш» може означати щось інше, ніж просто «розкіш». Він показав на одягнений з ніг до голови манекен, що стояв у вітрині. На ньому було все — від капелюха до взуття, а також пальто.

— Мені здається, що оце — «розкішно»...

— Тепер зрозуміліше, — сказав продавець.

Він обережно зняв увесь комплект, розіклав його на прилавку і, відступивши на кілька кроків, подивився на нього, як на картину знаного майстра.

— У пана чудовий смак.

Він порадив ще кілька краваток та сорочок. Трохи завагавшись, Альберт погодився на все і з полегшенням дивився, як продавець запаковує куплене.

— А ще треба інший набір... — сказав він нарешті. — Щоб одягати на місці...

— На місці — гаразд, — повторив продавець, зав’язуючи пакети. — А на місці — це де?

— У колоніях, — зам’явся той.

— Добре...

Продавець видимо зацікавився. Можливо, він також мріяв про подорож, планував її.

— А якого типу набір?

Альберт погано уявляв собі колонії, усе, що він знав про це, було з листівок, із чуток та з журнальних фото.

— Щось, у чому там би було добре...

Продавець підморгнув із змовницьким виглядом:

— Здається, у нас є те, що вам треба. Але цього разу обійдемося без манекена. Ось — куртка, тільки-но помацайте цю тканину! Ось — штани, елегантніших і практичніших ви не знайдете. А ще, звичайно, капелюх...

— Ви упевнені? — спитав Альберт.

Продавець розвів руками — аякже, саме капелюх завершує картину. Альберт думав, що це робить взуття, але купив геть усе, що йому пропонували. Продавець широко посміхався (чи то від згадки про колонії, чи то від продажу двох наборів). Але він мав щось таке в собі хижацьке, яке Альберт помічав у деяких працівників банку, і це йому зовсім не сподобалося. Він мало не бовкнув щось нечемне. Але не треба ніяких причіпок тут, за два кроки від готелю. Вони поїдуть от-от, через два дні, то навіщо робити те, що зруйнує всі зусилля?

Альберт також купив валізу з дорогої шкіри і дві менші валізи, одна з яких знадобиться для перевезення грошей. А ще — нову коробку для кінської голови. Усе це попросив доставити до готелю «Лютеція».

Насамкінець він вибрав вишукану скриньку, в яку поклав сорок тисяч франків. Перед тим як повернутися до товариша в готель, він зайшов у поштове відділення на вулиці Севр, щоб відправити її на ім’я пані Бельмон із запискою, де зазначалося, що ці гроші призначаються Луїзі «на той час, коли вона виросте». І що вони з Едуардом розраховують на те, що гроші будуть якнайкраще вкладені, поки мала не стане цілком дорослою, щоб їх отримати.

Коли принесли пакет з одягом, Едуард подивився на нього, нахилив задоволено голову, навіть підняв палець догори, показавши, що все — чудово! «Ну от, — подумав Альберт, — насправді йому на це наплювати». І пішов до Поліни.

Обдумавши в таксі те, що казатиме, він приїхав з твердим наміром розказати їй все, бо тягнути вже було нікуди. Сьогодні 12 липня, він поїде 14-го (якщо доживе). Отже, або зараз, або нікóли. (Усе це було більше схоже на заклинання, бо в глибині душі він би зроду не наважився на таке зізнання.)