П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Майже. Точніше, абсолютну безвихідь.

Хоча, якщо Перікур все ж викликав його, якщо він опу­стився до того, щоб його про щось попрохати, якщо він навіть витяг його з ліжка однієї з коханок, — значить, він старому дуже потрібний.

То в чому ж річ, якщо він зважився викликати його — Анрі Праделя, навіть ім’я якого він вимовляв з відразою? Анрі уявити цього собі не міг. Хоча, коли він прийшов у кабінет старигана, який сидів, а не стояв, той нічого не просив.

Зажевріла якась маленька іскорка надії. Він нічого не питав.

— Без мене ваші проблеми не вирішаться.

Через своє самолюбство Анрі зробив свою першу помилку — він скорчив скептичну міну. Пан Перікур відреагував так жорстко, як зять і не міг собі уявити.

— Ви — мрець! — закричав той. — Чуєте мене? Небіжчик! З тим, що ви собі звалили на плечі, ви залишитеся ні з чим — без вашого майна, репутації. Ви з того не виберетеся! І закінчите за ґратами.

Анрі належав до того типу людей, які, вчинивши одну значну тактичну помилку, здатні виявити надзвичайну інтуїцію. Він устав і пішов.

— Залиштеся негайно! — закричав пан Перікур йому вслід.

Ні на секунду не завагавшись, Анрі зробив півоберт, перейшов кімнату упевненим кроком, уперся долонями в стіл свого тестя, нахилився і сказав:

— Тоді припиніть поливати мене лайном! Я вам потрібен. Я не знаю, для чого, але, щоб усе розставити на свої місця, про що б ви мене не попросили — мої умови ті самі. Міністр «під вами»? Чудово, значить, ви замовите за мене слово, щоби в смітнику опинилося все, що мене стосується. Я не хочу, щоб мені закидали всяку погань.

Потім він зайняв своє місце у кріслі, схрестивши ноги (можна було подумати, що він сидить у жокей-клубі і чекає, поки мажордом принесе йому келих коньяку). Будь-хто на його місці і в цій ситуації вже тремтів би від страху, запитуючи себе: що від нього будуть вимагати натомість? Усі, крім Анрі. Вже три дні він обдумував помсту, відчуваючи себе готовим на все. (Скажіть, кого треба вбити?)

Пану Перікуру довелося все пояснити: про замовлення пам’ятника загиблим, про шахрайство державного рівня, найбільш окраденою і найпомітнішою жертвою якого він сам став. Анрі ледве стримував глузливу усмішку. І починав розуміти, що тесть може зажадати від нього.

— Скандал буде несосвітенним, — пояснив Марсель Перікур. — Якщо поліція арештує їх до того, як вони втечуть, ними займуться всі — уряд, прокуратура, газети, асоціації, обдурені жертви, учасники бойових дій... Я цього не хочу. Знайдіть їх!

— Що ви з ними зробите?

— Це вас не стосується.

Анрі був певен, що Перікур і сам цього не знав (але це вже не його справа).

— Чому я? — спитав він.

— Знайти негідників може тільки такий самий негідник.

Анрі ковтнув образу. Пан Перікур пошкодував про те, що сказав (але не тому, що зайшов надто далеко, а тому, що це могло мати зворотну дію).

— А крім того, час спливає, — додав він вже спокійніше. — Це справа на години. А в мене тільки ви під рукою.

Близько шостої години вечора, змінивши позицію кільканадцять разів, він мусив визнати очевидне: стратегія очікування у поштовому відділенні Лувра не спрацювала. Принаймні не сьогодні. І ніхто не скаже, чи вона підійде завтра.

Що придумати Анрі, крім того, як чекати на пошті Лувра, поки прийдуть клієнти скриньки № 52? Може, заглянути у видавництво, де друкувалися каталоги?

— Не йдіть туди, — сказав Перікур. — Вам доведеться розпитувати. А якщо новина пошириться, і цим видавництвом займуться, чутки дійдуть до клієнтів, до самої фірми, до злочинців — і буде скандал.

Якщо не у друкарню, тоді у банк.

«Сувенір Патріотік» отримував перерахування своїх клієнтів, але щоб дізнатися, куди надходили зібрані гроші, потрібен був час, дозвіл (все те, чого у Анрі не було).

Він знову повернувся до початку. Або пошта, або нічого.

Він підкорився своїй інтуїції і вирішив не слухати тестя. Незважаючи на заборону Перікура, він дав розпорядження відвезти його до видавництва «Рондо» на вулицю Абес.

У таксі він ще раз погортав каталог «Сувенір Патріотік», який отримав від свого тестя... Реакція пана Перікура виходила за межі тільки ділового інтересу, якого обвели довкола пальця. Тут точно був особистий момент, але який?

Таксі довго стояло в заторі на вулиці Кліянкур. Анрі розчаровано закрив каталог. Він шукає умілих шахраїв, злагоджену і досвідчену банду, проти якої боротися в нього немає жодного шансу, бо в нього бракує інформації (а ще більше часу). Він не міг не відчути своєрідної заздрості щодо якісного виконання цієї оборудки. Цей каталог був справжнім шедевром. Якби він не був таким прив’язаним до результату, від якого залежало його життя, він би цим насолоджувався. Але зараз він вважав, що мова йде або про його голову, або про їхню. Він знайде на ту маленьку банду міцну управу — чи то гранату, чи газ, чи кулемет (якщо треба буде). Лиш би знайшлася хоч мишача нірка — він і туди пролізе і там їм покаже. Він відчув, як у нього напружувалися м’язи і стискалися губи.