П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Він згадав, що мова йде про вигадану особу.

— Зрештою... Він був знавцем своєї справи, — додав Лябурден зніченим голосом, ніби йшлося про те, що замовлення не може бути виконане через смерть майстра.

Гортаючи сторінки каталога і розглядаючи представлені моделі, пан Перікур зрозумів увесь об’єм національного шахрайства.

Скандал буде грандіозний.

Не зважаючи на Лябурдена, що тримав обома руками свої штани, він крутнувся на закаблуках, повернувся у свій кабінет, де була виставка, присвячена його провалу.

Довкола були вставлені в рамки малюнки та ескізи пам’­ятника, що горлали про свою зневагу.

Його не так хвилювали втрачені гроші, ні, скорше те, що обвели довкола пальця таку людину, як він. Його найбільше вразило те, що хтось познущався з його горя. Нехай задіяні гроші та репутація, він же знав — увесь бізнесовий світ вчив його, що горе є поганим радником! Але насміхатися з його горя означало зневажити смерть його сина. Як він колись сам це зробив. Той пам’ятник, який мав би загладити біль, який він наніс колись своєму синові, зараз тільки збільшив горе. Омріяна компенсація перетворилась на ще одну невигойну рану.

Каталог «Сувенір Патріотік» пропонував цілу низку промислових проектів за акційною ціною. Цікаво, скільки таких вигаданих монументів вони вже встигли продати? Скільки родин внесли гроші за химеру? Скільки спільнот стали жертвами власної наївності, дозволили себе нагріти? Хто посмів (тільки подумати!) ошукати стількох нещасних людей? Це було просто немислимо.

Пан Перікур був не надто благочестивим, щоб співчувати тим численним жертвам чи подумати, як їм допомогти. Він думав лише про себе, про своє горе, про свого власного сина. Він страждав від того, що не тільки був кепським батьком, але й зараз не зміг стати гідним. А навіть з найегоїстичнішої точки зору, його зачепило те, що хтось хотів образити саме його : ті, хто платив за промислові проекти, постраждали від всезагальної містифікації, а він почував себе особисто ошуканим.

Ця поразка боляче вдарила по його гордині.

Спустошений, із почуттям відрази, він сів за стіл і знову відкрив каталог, який мимоволі теребив у руках. Він уважно прочитав довгий заохочувальний лист-звернення до мерій сіл та міст. Звернення було дуже винахідливим, переконливим та написане у офіційній манері. Пан Перікур на якусь мить затримався на аргументі, завдяки якому вдалося викликати у людей найбільшу довіру (йшлося про чималу знижку для скромних бюджетів, а це звучало, як можливість для декого легко заробити). І навіть ця символічна дата — 14 липня...

Він підвів голову і подивився на календар. Строки були занадто стислі, щоб клієнти могли зреагувати чи перевірити, з ким мають справу. Ті, хто отримав у належній формі підтвердження взамін на своє замовлення, не мали підстав хвилюватися до 14 липня (дата закінчення так званої «знижки»). Сьогодні 12 липня. Питання було в кількох днях. Оскільки ніхто про це ще не говорив, шахраї чекають на те, щоб зібрати велетенський куш і накивати п’ятами. А от найприскіпливіші і недовірливі клієнти незабаром захочуть переконатися, що їхня довіра була обґрунтованою.

І що тоді буде?

Вибухне скандал. Через день, другий, третій? Можливо, це вже питання кількох годин.

А потім?

Газети будуть конкурувати галасливістю статей. Підніметься вся поліція, ображені в найсвятіших почуттях депутати кинуться виливати свій патріотизм...

— Дурня... — сплюнув пан Перікур.

І навіть якщо їх зловлять, тих шахраїв, якщо навіть заарештують — що це дасть? Три, чотири роки на процес розслідування, суд, а потім усі заспокояться.

«Навіть я», — подумав він.

Ця думка його не заспокоювала — завтра не має значення, він сьогодні страждає.

Він закрив каталог, погладив його долонею.

Навіть якщо той Жюль д’Епремон зі своїми співучасниками і буде арештований (якщо буде), вони будуть персоналіями. Вони стануть феноменами сучасності, знаменито­стями, як колись Рауль Вілен і Ландрю.

Передані загальній увазі, ошуканці більше не належатимуть собі. А він, Перікур, кого він тоді ненавидітиме, коли ті бандити будуть належати всім одразу?

Найгірше те, що все крутитиметься довкола його імені! І, якщо не дай Боже, тільки він один замовив той пам’ятник, про нього й говоритимуть: «Дивіться, он ідіот, що вклав сто тисяч у ту дурню!» Ця думка його вбивала, бо в очах усіх він буде звичайним віслюком. Він — успішний промисловець і знаменитий банкір, отак дозволив себе обдурити якимось злодюжкам...