П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Вже кілька днів Лябурден був не в собі — зі скляним поглядом, опущеними кутиками рота. Навіть якби панна Реймонд виконала танець живота, він би цього й не помітив. Він був блідий, важко пересувався, як людина, що чекала на серцевий напад з хвилини на хвилину. «От і добре, — подумала вона. — Здихай, стерво!»

Раптова недуга патрона стала першим полегшенням, яке вона відчула з моменту влаштування на роботу. Благодать...

Лябурден підвівся, повільно натягнув піджак, узяв капелюха і мовчки вийшов з бюро. Край його сорочки виглядав з-за штанів (те, що будь-якого чоловіка перетворювало на нечупару). Важка хода робила його схожим на приреченого, який ішов на ешафот.

У резиденції Перікурів йому сказали, що пана немає.

— Я зачекаю... — сказав він.

Потім він штовхнув двері у вітальню, завалився у найперше крісло з порожнім поглядом (саме в такій позі пан Перікур і знайшов його через три години).

— Що ви тут робите? — спитав він.

Прихід пана Перікура змусив його знітитись.

— О, президенте... президенте, — бурмотів Лябурден, намагаючись підвестися.

Він був переконаний, що цим словом «президент» він усе пояснить.

Незважаючи на свою дратівливість, пан Перікур відчував до Лябурдена якийсь фермерський інтерес. «Нумо, пояснюйте!» — сказав він йому з такою терплячістю, з якою можна звертатися лише до корів та придурків.

Але сьогодні він був незворушним, заставивши Лябурдена подвоїти енергію, щоб витягти себе з крісла і пояснити. «Розумієте, президенте, ніщо на це не вказувало, і ви, і я в цьому були упевнені, як ніхто довкола, не могли собі уявити таке...» і т. д.

Співрозмовник дозволив йому вилити той потік безглуздих слів. Але це вже надміру. Лябурден між тим продов­жував свої нарікання:

— Той Жюль д’Епремон... Президенте... Уявіть собі, його не існує!

Він майже захоплювався цим фактом.

— Як то? Член Інституту мистецтв, який працює в Америках, як він може не існувати? А його ескізи, чудові малюнки, той величний шедевр — усе це мав би все ж таки хтось створити?

Розум Лябурдена потребував негайного перезапуску, бо інакше мозок міг скрутитися в кавалок, і це могло тривати бозна-скільки.

— Отже, він не існує, — підбив підсумок пан Перікур.

— Саме так! — вигукнув Лябурден, щасливий від того, що його правильно зрозуміли. Адреса: 52, вулиця Лувра — також не існує! А знаєте, що там знаходиться?

Мовчання. За будь-яких обставин Лябурден обожнював загадки (кретини обожнюють ефекти).

— Пошта! — вдоволено розчервонівся він. — Пошта! Такої адреси немає, це поштова скринька!

Він був у захопленні від оборудки.

— І оце тільки зараз ви це помітили...

Перікур дорікав так, ніби підбадьорював.

— Саме так, пане президенте! Зверніть увагу (він підняв палець, щоб підкреслити тонкість свого підходу) на те, що я мав невеличкий сумнів. Звичайно, ми отримали підтвердження про отримання грошей, лист, надрукований на машинці, де пояснювалося, що майстер в Америках, але ж ви самі знаєте, всі ті малюнки, зрештою...

Із розчарованим виглядом він зробив головою рух, який важко було пояснити словами, — це свідчило про його глибоку проникливість.

— Себто ви заплатили? — холодно перебив пан Перікур.

— Але ж... а як же інакше? Звичайно, пане президенте, ми заплатили!

Це ж була формальність.

— Без оплати не було б замовлення! А без замовлення не було б пам’ятника! По-іншому неможливо було би зробити! Ми мусили внести завдаток на рахунок «Сувенір Патріотік»!

Допомагаючи словам жестами, він вийняв з кишені щось схоже на газету. Пан Перікур вихопив її з рук. Він нервово погортав її. Лябурден навіть не наважився поставити питання, яке крутилося у нього на язику.

— Ця фірма, вона не існує! — застогнав він. — Це — фірма...

Раптом він затнувся. Слово, що крутилося у голові вже другий день:

— Це фірма... — почав він спочатку, бо його розум працював, як двигун автомобіля (інколи він рушає тільки після кількох перемикань коробки передач). — Фіктивна! Саме так — фіктивна фірма!

Він посміхався на весь рот, гордий тим, що подолав цю лінгвістичну перепону.

Пан Перікур продовжував гортати невеличкий каталог.

— Але, — сказав він, — це промислові моделі.

— Е-е-е... ну, так, — зголосився Лябурден, ще не розуміючи, куди хилить патрон.

— Лябурдене, ми ж замовили оригінальний твір, хіба ні?

— О-о-о! — заволав Лябурден, який не очікував цього питання, проте мав на нього заготовлену відповідь. — Саме так, пане президенте, навіть дуже оригінальну роботу! Бо той Жюль д’Епремон — «член Інституту мистецтв і одночасно автор промислових проектів та оригінальних робіт»! Він спеціаліст у цій справі!