П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Чуєш мене? — спитав він. — Скажи, ти мене чуєш?

А оскільки реакції не було, він перейшов до сильнішого методу. Підвівся, метнувся до ванної кімнати і налив води у склянку.

Коли він крутнувся, щоб повернутися до кімнати, то, вражений, вронив склянку з рук. Йому запаморочилась голова, і він сів на підлогу.

На дверях висіла, мов домашній халат на гачку, маска...

Обличчя людини. Себто Едуарда Перікура. Справжній Едуард. Той, яким він був колись, чудово відтворений. Бракувало лише очей.

Альберт втратив відчуття місця, де знаходився. Йому здавалося, що він в окопі за кілька кроків від дерев’яних щаблів, під час підготовки до атаки. Усі хлопці тут, десь за ним, натягнуті, як тятива. Вони готові взяти 113-ту висоту. Он там — лейтенант Прадель, спостерігає за ворожими позиціями у бінокль. Перед ним Беррі, а перед Беррі — той хлопець, якого він майже не знав. Він обертається і посміхається до нього своїм сонячним усміхом. Альбертові здається, що він схожий на малюка, який збирається нашкодити. У нього навіть не було часу, щоб відповісти, бо Едуард уже відвернувся.

Саме це обличчя було в той вечір перед ним, тільки без усмішки. Це ошелешило Альберта (він його більше ніколи не бачив, хіба що уві сні). А тут — он він, неначе виглядає з-за дверей, ніби зараз, як той привид, з’явиться весь Едуард. Вервечку усіх цих óбразів розірвало смертю двох розстріляних у спину солдатів. Атака 113-ї висоти, удар в плече лейтенанта Праделя, вирва від снаряда, хвиля землі, яка от-от його накриє...

Альберт застогнав.

У дверях з’явилася перелякана Луїза. Він струснув з себе воду, відкрив кран, збризнув обличчя, знову напов­нив склянку і, не дивлячись на маску Едуарда, повернувся до кімнати й одним махом перевернув склянку в горло товариша. Той підвівся на лікті, почав кашляти як скажений (як колись Альберт, коли, кашляючи, повертався до життя).

Альберт нагнув його плечі на випадок, якщо той знову захоче блювати, але ні, він ще довго викашлювався. Едуард прийшов до тями, по очах і по розслабленому тілу, що знову впало в безпам’ятність, було видно, який він виснажений. Альберт прислухався до його дихання, воно здалося йому нормальним. Не соромлячись присутності Луїзи, він роздягнув товариша і поклав його під простирадло. Ліжко було таке широке, що йому вистачило місця сісти з одного боку, а Луїзі — з іншого.

Вони так і залишилися сидіти, як підпірки. Кожен тримав його руку зі свого боку, а він засинав з тривожним гортанним звуком.

Звідти, де вони сиділи, Луїзі та Альбертові було видно на великому круглому столі посеред кімнати довгий тонкий шприц, розрізаний навпіл лимон, на папірці рештки землисто-коричневого порошку (трутовик, схожий на зігнуту кому) і паклю.

Біля ніжки стола валявся гумовий джгут.

Вони сиділи мовчки, поглинуті своїми думками. Альберт не дуже розумівся на цьому, але це було дуже схоже на те, що йому колись пропонували замість морфіну. Героїн був наступним етапом. Щоб його дістати, Едуардові навіть не знадобився посередник...

Прикметно, що Альберт подумав раптом: «А я тоді навіщо?» Так, ніби він жалкував, що, крім усього, він цієї справи не вирішив.

Відколи Едуард колеться героїном? Альберт відчував себе неуважним батьком, який нічого поганого не помічав за сином і раптом постав перед доконаним фактом, але вже запізно.

За три дні до від’їзду.

А що би це мало змінити: три дні опісля, чи до того ?

— Ви поїдете?

Маленька голівонька Луїзи думала про те саме. Вона запитала задумливим і відстороненим голосом.

Альберт відповів мовчанням. Це означало «так».

— Коли? — спитала вона, не дивлячись на нього.

Альберт не відповів. І це означало «скоро».

Тоді Луїза повернулася до Едуарда і зробила те, що і в той перший раз: провела пальчиком по краях відкритої рани, з якої виглядала зім’ята червона плоть, покрита слизом... Потім встала, одягла пальто, повернулася до ліжка (тепер збоку Альберта), нахилилася до нього і довгим поцілунком у щоку попрощалася з ним.

— Прийдеш попрощатися зі мною?

Альберт кивнув: «так, звичайно».

Насправді це означало «ні».

Вона знову поцілувала його і покинула кімнату.

Після її відходу у повітрі ніби утворилася яма, як ото відчуваєш у літаку...

Це було так дивовижно, що панна Реймонд була вражена. Правду кажучи, відтоді як вона працює в голови адміністрації району, вона ще такого не бачила. Вона вже тричі перетнула кімнату, а він її не зайняв... Тоді тричі обійшла його письмовий стіл, а він не потягся рукою з піднятим пальцем під її спідницю...