П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Он він іде...

Чоловік десь років тридцяти у військовому капелюсі виглядав на колишнього помічника майстра, що одружився на своїй начальниці. В руках у нього був згорнутий номер «Пті Журналь» (але, на щастя, він його ще не відкривав). Анрі вражав таких людей, бо все у ньому промовляло про багатство. Такі клієнти не питають про ціну, вони дуже вимогливі. Анрі спитав, чи можна з ним поговорити? Чому би й ні, — відповів колишній робітник. Друкарі, складачі, верстальники вже починали робочий день.

Директор показав на засклені двері кабінету, де він приймав клієнтів.

Робітники стиха переглядались. Анрі повернувся, тихцем вийняв з кишені чотириста франків і поклав на стіл.

Працівники бачили лише спину клієнта (він рухався упевнено і пішов занадто швидко). Отже, розмова була короткою — це було поганим знаком, бо він не зробив замовлення. Але коли патрон із задоволеним виглядом приєднався до них, їх здивуванню не було меж. Він не виглядав на такого, що втратив клієнта. Бо отримав свої чотириста франків, сам не розуміючи, за що. Лише сказав, що не знає прізвища свого клієнта. Він чоловік середнього зросту, дуже знервований, навіть схвильований, який оплатив половину замовлення, а решту приніс за день до його отримання. Але шеф навіть не уявляв, куди доставили каталоги, бо за пакетами приїхав однорукий хлопець-кур’єр із візком.

— Він, здається, тутешній.

Це було все, що дізнався Анрі. Ніхто не знав особисто того кур’єра з тачкою, але його вже бачили. Хоч однорукий нині не викликав ні в кого подиву, але тягати важкого візка не кожен зможе.

«Може, й не з цього кварталу, — сказав видавець, — але він мусить жити десь поблизу...»

Було чверть на восьму.

У холі перед Перікуром стояв задиханий, блідий, близький до апоплектичного удару Лябурден.

— Пане президенте, — сказав він, навіть не привітавшись, — я тут ні до чого!

У руці він тримав ніби розжарений «Пті Журналь».

— Це катастрофа, пане президенте! Але даю вам слово...

Так ніби його слово чогось вартувало.

Він мало не плакав.

Пан Перікур схопив газету і закрився у своєму кабінеті. Лябурден залишився в холі, не знаючи, як йому бути далі. Піти чи робити щось інше? Але згадав, що президент часто йому казав: «Ніколи не беріть на себе ініціативу — завжди чекайте, поки вам скажуть...»

Він вирішив чекати розпорядження, влаштувавшись у кріслі. З’явилася служниця — та сама, якій він недавно мацав груди, маленька красива чорнявка. Вона стала оддалік і спитала, чи він нічого не хоче?

— Кави... — сказав він утомлено.

Лябурденові ні до чого не було охоти.

Пан Перікур перечитав статтю і подумав, що скандал вибухне якщо не сьогодні ввечері, то завтра зранку. Він залишив газету на столі (не гнівався — бо злитися вже пізно). Дивлячись на нього, можна було подумати, що від кожної поганої новини він втрачає дещицю зросту: в нього опускалися плечі, горбилася спина, він дуже осунувся, змарнів.

Сідаючи за стіл, він бачив статтю з іншого боку. Іскорки, викликаної цією заміткою, досить для того, щоб розпалити багаття, — мислив він.

І мав рацію. Як тільки про статтю в «Пті Журналь» дізналися журналісти з «Голуа», «Нескореного», «Часу» та «Ехо Парижа», вони кинулися замовляти таксі, обдзвонювати свої контакти. Коли почали розпитувати адміністрацію, там мовчали (а це означало: було що замовчувати).

Люди стояли на початку нової війни, розуміючи, що коли спалахне пожежа, виграє той, хто випередить інших.

А напередодні, відкривши розкішну, загорнуту в м’який папір, коробку одягу з «Бон Марше», Едуард побачив комплект, який Альберт для нього купив, і не стримав радісного крику. З першого погляду він був від усього в захваті. Там були короткі, до колін, шорти кольору хакі, бежева сорочка, ремінь із візерунками, як у ковбоїв з малюнків, гетри кольору слонової кістки, світло-коричнева куртка, легке взуття і капелюх із широченними крисами для захисту від сонця (яке сильно пече там, куди вони збираються їхати). І скрізь у всьому одязі сила-силенна кишеньок. Це було круто. Одяг для маскараду на тему сафарі. Бракувало лише патронташу і рушниці завдовжки так десь метр сорок, щоб він був схожий на справжнього Тартарена. Він відразу нап’ялив на себе все і загарчав від задоволення, споглядаючи себе в дзеркалі.

Саме в цьому екзотичному одязі його і побачив персонал «Лютеції», коли Едуард робив замовлення: цитрину, лимон і овочевий бульйон.

Він був так одягнений і тоді, коли робив собі ін’єкцію морфіну. Едуард не знав, що від почергового прийому морфіну і героїну ефект може бути катастрофічним (але поки що йому полегшало, він розслабився і заспокоївся).