П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Едуард пристрасно вчитувався в газети. «Ми знову герої!» — повторював він.

Альберт робив те саме, але міркував по-іншому.

Газети вже знали про існування «Сувенір Патріотік». Всі обурювалися. Але дехто й захоплювався їхньою кмітливістю та метикованістю («неймовірне шахрайство»), хоч це захоплення і виражалося із роздратуванням.

Тепер залишалося розібратися зі схемою шахрайства. Для цього треба було звернутися до банку, але кого там знайдеш 14 липня? Де знайти адміністрацію, щоб перевірити реєстраційні книги? Нікого. Поліція зможе зреагувати лише 15-го зрання. Тоді, коли вони з Альбертом будуть уже далеко, — міркував Едуард.

А поки газети і поліція доберуться до Ежена Лярів’єра та Луї Еврара, двох загиблих у 1918 році солдатів, у них буде достатньо часу, щоб об’їхати весь Близький Схід.

Випусками щоденних газет, як колись свіжими сторінками каталога «Сувенір Патріотік», була встелена вся підлога.

Раптом Едуард відчув себе сильно втомленим. Було спекотно. Після ін’єкції, коли він починав приходити до тями, в нього часто траплялися напади жару.

Він мусів зняти свій колоніальний одяг. Ангельські крила відчепилися і впали на підлогу.

Візника було звати Коко. Щоб приховати втрату руки, яку він загубив під Верденом, він зробив собі спеціальну упряж, яка охоплювала груди, плечі і кріпилася до дерев’яної голоблі на передку візка. Багато калік, особливо ті, які жили з мізерних пенсій, виділених державою, були найвигадливішими майстрами. Часто можна було побачити усілякі пристосування для пересування людей з ампутацією: дерев’яні, металеві та шкіряні протези, які мали замінити руки, ноги (країна мала багато кмітливих демобілізованих, шкода тільки, що більшість із них — безробітні).

Так от, цей Коко, нахиливши голову та згорбивши спину, тягав в упряжі свій візок, і це ще більше робило його схожим на тяглового коня чи робочого вола. Анрі знайшов його на розі вулиць Карпо і Маркаде. Виснажений важкою біганиною, прочесавши район в усіх напрямках, Прадель витратив купу грошей, щоб витиснути хоч якусь інформацію. Як тільки він знайшов Коко, то відразу зрозумів, що це те, що він шукав (ще ніколи він не почував себе таким близьким до виграшу).

Зграя псів (Анрі ж бо читав вечірні газети) вже кинулась по сліду тієї справи з монументами (яка так припала до душі старому Перікурові). Але у нього було достатньо грошей, щоб задобрити будь-кого і принести старому крабові якнайбільше інформації, щоб той нарешті розщедрився на обіцяний дзвінок до міністра і за лічені хвилини закрив його кредит.

Репутація Анрі знову стане білісінькою, як сніг, він скористається усіма можливостями, почне все наново (не рахуючи того, що вже заробив). Маєток Салев’єр буде пов­ністю відновлено, а банківський рахунок продовжуватиме, як помпа, викачувати державні гроші. Він цілеспрямовано ув’язався в цю історію, а тепер от знайшов ниточку (вони ще побачать, хто такий Анрі д’Олней-Прадель!).

Він засунув руку в кишеню, затиснув у ній купюру в п’ятдесят франків. Але побачивши, що Коко підняв голову, він заліз в іншу кишеню, де лежало двадцять франків і дріб’язок (бо й із цими грошима він отримає однаковий результат). Він одразу запитав про ту партію надрукованих каталогів: «Це ви забрали із вулиці Абесс?» — «Так», — сказав Коко. «А куди ви їх доставили?» — «Чотири франки». Анрі тицьнув чотири франки в долоню візника, той розсипався в подяці.

«Нема за що», — подумав Анрі вже в таксі, яке поспішало до тупикового провулку Перс.

Перед очима з’явився великий будинок з дерев’яною огорожею, як і описував Коко: «Треба було підвезти візок до початку сходів. Питаєте, чи я пам’ятаю? Я сюди якось привозив ще й лавку, як же вони її називали... Зрештою, лавку я привозив давно, але тоді принаймні був хтось, хто мені допомагав, а тоді з тими каталогами... я навіть не знаю». Коко не дуже вмів читати, саме тому він і тягав візок.

Анрі сказав таксистові почекати, дав йому банкноту в десять франків, водій був задоволений: «Скільки скажете, мій пане».

Він відкрив хвіртку, пройшов через двір, подивився на сходи — нікого. Наважився піднятися, обережний і на все готовий (о, як би він хотів зараз мати в руці гранату! але в цьому не було потреби). Він штовхнув двері, квартира була порожня. А точніше сказати — безлюдна. Це було видно по пилюці, по посуду, ніякого безпорядку, лише суцільна порожнеча — меблі без мешканців...

Раптом він почув шум у себе за спиною. Він хутко кинувся до дверей. Легеньке клацання каблуків — цок, цок, цок — маленька дівчинка прожогом втікала униз сходами, було видно лише її спину. Скільки їй — Анрі не міг визначити.