П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Десять мільйонів, уявляєш? — збуджено казала Поліна Альбертові.

— Мені здається, це надто перебільшено, — відповів він, але таким тихим голосом, що вона його ледве почула.

Люди вимагали їхніх голів (як це завжди буває у Франції), але уряд на те — ні пари з вуст. Випуск «Юманіте» пояснював це дуже просто: «Зведення цих пам’ятників, зокрема, відбувалося за рахунок скромної підтримки державними коштами. Хто повірить, що там, нагорі, ніхто про це не знав?»

— У всякому разі, — запевняв якийсь чоловік позаду Поліни, — треба бути видатним штукарем, щоби утнути таке.

Усім здавалося, що викрадення грошей — мерзенний злочин (але ніхто не міг втриматися від захоплення: от так зухвальці!).

— Авжеж, — зголосилася Поліна, — вони все-таки не боягузи, ті ловкачі...

Альберт почувався не в своїй тарілці.

— Що з тобою, любчику? — занепокоїлася Поліна, погладивши долонею його щоку. — Ти засмучений? У тебе тяжкі спогади про всі ці військові загони?

— Щось таке... — відповів невизначено Альберт.

А коли пролунали перші акорди маршу «Самбре-і-Мез» у виконанні національного оркестру, керуючий парадом генерал Бердуле шаблею віддав честь маршалу Петену в оточенні вищого офіцерського складу.

(Кажуть, десять мільйонів прибутку? Та за десяту частину від цієї суми мені голову знесуть.)

Восьма година. Він зустрічається з Едуардом о двана­дцятій тридцять на Ліонському вокзалі («Не пізніше, — наполягав він, — бо я ж хвилюватимуся, сам знаєш...»). Поїзд на Марсель вирушить о тринадцятій. А Поліна залишиться сама. А як же Альберт без неї? Отакий зиск?

Почався парад, перед ними під аплодисменти почергово проходили випускники політехнічної школи, курсанти вищого військового училища Сен-Сір’єн з триколірними плюмажами, національна гвардія, сапери, пожежники, за якими йшли солдати в блакитній формі. Довкола лунало: «Хай живе Франція!»

Едуард стояв перед дзеркалом, коли біля Будинку інва­лідів пролунали звуки почесних артилерійських залпів. Віднедавна його почало хвилювати сильне почервоніння слизової оболонки в горлі. Він почувався страшенно виснаженим. Прочитані ранкові газети вже не викликали в нього такої радості, як напередодні. Як швидко влягаються емоції (а тут ще його горло — воно хиріє!).

А якщо він зовсім змарніє, як це буде виглядати? Весь обшир обличчя, де мали би бути різні органи, займає оте провалля, лишається тільки чоло. Едуарда смішило те, що всі зморшки, які мали би бути довкола рота та на щоках, переберуться лише на лоба (як ото річки, шукаючи вихід до моря, течуть першим-ліпшим руслом). Старим він матиме геть поораний зморшками лоб, ніби там, над дірою, точилися бої...

Він глянув на годинник. Дев’ята година. О, ця втома... На ліжку покоївка розклала весь його колоніальний костюм. Він лежав там, ніби мертвий, ніби з нього випарувалося все єство.

— Так буде добре? — спитала невпевнено вона.

Їх уже нічим не здивуєш, але цей колоніальний одяг з пришитими на спині зеленими крилами...

— Це на вихід... на вулицю? — дивувалася вона.

Він відповів зім’ятою купюрою, вкладеною їй у долоню.

— Ну, що ж, якщо хочете, я можу відправити посильного за вашими валізами.

Його валізи поїдуть на вокзал раніше од нього, об одинадцятій. Він залишить собі лише свій речовий мішок (пам’ятна річ, в яку він запхнув своє небагате майно). Як завжди, Альберт спакував найцінніші речі зі словами «бо ти можеш загубити».

Він тепло подумав про товариша. Навіть відчував якусь гордість, так ніби вперше відтоді, як вони зустрілися, він почувався батьком, а Альберт — сином. Бо, правду кажучи, Альберт зі своїми страхами, кошмарами та панікою був просто хлоп’ям. Як Луїза, що вчора забігала. Яке щастя було бачити її...

Вона залетіла, геть задихана.

До їхнього провулку заходив якийсь чоловік. Едуард нахилився: ану розкажи-но мені...

Він шукав вас, він щось розпитував, звичайно, ми нічого не сказали. Він був один. Так, на таксі. Едуард погладив Луїзину щоку і торкнувся пальцем її вуст. Добре, мала, ти все правильно зробила. А тепер біжи — вже пізно.

Він би дуже хотів поцілувати її в лоба (і вона б цього хотіла). Дівча підняло плечі, завагалося, але таки вирішило піти.

Один чоловік на таксі — це не поліція. Якийсь метикованіший, ніж інші, журналіст. Він знайшов провулок, то й що? Без імен що він може зробити? Та навіть з іменами? Як йому вдасться знайти Альберта в сімейному пансіонаті, а його — тут? А крім того, у них поїзд через кілька годин.