П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Він перевернув квартиру догори дном, викинув усе на підлогу — нічого. Жодного документа, лише екземпляр каталога підкладений під ніжку шафи для врівноваження.

Анрі усміхнувся. Його порятунок наближався семимильними кроками.

Він швиденько спустився, пройшовся вздовж огорожі, повернув на те саме місце. Подзвонив у двері, раз, другий, третій. Мнучи сторінки каталога в руках, починав уже нервуватися. Але нарешті двері прочинилися, і з’явилася сумна жінка невизначеного віку з порожнім поглядом. Анрі показав каталог, будинок у глибині двору, сказав, що шукає квартирантів. Потім вийняв гроші. Тепер він мав справу не з Коко, тому інтуїція підказала приготувати п’ятдесят франків. Жінка пильно подивилася і навіть не простягла руки. Він запитав себе: чи вона принаймні розуміє його? (але Анрі був певен, що розуміє). Він повторив запитання. І знову почувся тихий звук — цок, цок, цок — уже там, на тротуарі. Дівча бігло, тікаючи в кінці вулиці.

Анрі посміхнувся жінці невизначеного віку (ні голосу, ні погляду — якась інфузорія-туфелька). Дякую, все гаразд, засунув у кишеню купюру — сьогодні він вже надміру витратився. Він повернувся в таксі. Що, пане, куди тепер їдемо?

За сто метрів звідси стоянка фіакрів і таксі. Видно, що мале дівча призвичаєне. Вона щось каже водієві, показує гроші (отака мала і замовляє машину). Звичайно, це викликає подив, але не надовго. У неї є гроші, а замовлення є замовленням, що ж, сідай, малеча. Вона залізла, і таксі від’їхало.

Вулиця Коленкур, площа Кліші, вокзал Сен-Лазар. Вони об’їхали храм Св. Магдалини. Все уже прикрашене до 14 Липня. Як національному герою, Анрі це подобається. На мосту Конкорд він згадав про Дім інвалідів, що знаходився поруч, де завтра лунатимуть залпи. Лиш би тільки не втратити з поля зору таксі! Воно виїжджає на бульвар Сен-Жермен, а потім піднімається вулицею Сен- Пер. Анрі аплодує собі подумки: даю руку навідріз, мала їде до готелю «Лютеція»!

Дякую, пане. Анрі подвоює таксистові суму супроти даної Коко (коли щасливий, грошей не рахуєш).

Жодного сумніву — дівчинка тут, як у себе вдома: платить за проїзд, вискакує на тротуар, де з нею кивком вітається швейцар.

Анрі на секунду задумується.

Є два рішення.

Зачекати малу, схопити її на виході, зігнути її в три погибелі, дізнатися все, що йому потрібно, прибити за першими ж воротами і викинути останки в Сену. Риба буде в захваті.

Інше рішення: зайти і розпитати.

Він заходить.

— Пане?.. — питає консьєрж.

— Д’Олней-Прадель (він простягає візитівку), я не замовляв...

Консьєрж бере візитівку. Анрі розводить руки з безпорадним винуватим виглядом і змовницьки підморгує (так дивляться люди, яких треба виручити, вони вміють віддячити). Консьєрж знає: лише щедрі клієнти вміють так поводитися. Зачекайте, є клієнт, досить багатий. Але ж ви в «Лютеції»...

— Не думаю, що виникнуть якісь труднощі, пане... (консьєрж дивиться на візитівку) д’Олней-Прадель. Подивимося... Кімната чи номер?

Аристократ завжди порозуміється з прислугою.

— Номер, — каже Анрі.

Хто б сумнівався? Консьєрж тихенько кланяється, він добре робить свою роботу і тому отримує свої п’ятдесят франків.

Наступного дня з сьомої ранку юрмиська людей заполонили метро і трамваї, які прямували до Венсенського лісу. Вздовж усього проспекту Домесніль поспішали вервечки автомобілів, таксі, фіакрів, повозки з лавами, а між ними їхали велосипедисти, пішоходи пришвидшували крок. Альберт і Поліна, навіть самі того не підозрюючи, викликáли зацікавлені погляди. Він ішов, потупивши очі (можна навіть сказати, невдоволений і стурбований, з упертим виглядом), а вона з сяючими очима, захоплено розглядаючи прикріплений дирижабль, що гойдався над площею.

— Поспіши, котику! — ніжно підганяла вона. — Ми пропустимо початок!

Сказано без якоїсь причини — просто щоб щось сказати. Всі трибуни вже були заповнені.

— О котрій годині вони сюди приперлись, уся ця отара? — дивувалася Поліна.

Видно вже було, як виструнчилися нерухомими, тремтливими та нетерплячими шеренгами спеціалізовані, кадетські та колоніальні загони військових, а позаду них — артилерія та кавалерія. Оскільки вільні місця залишалися тільки на останніх рядах, кмітливі хлопчаки за один-два франки пропонували тим, хто спізнився, додаткові місця на дерев’яних коробках. (Поліна виторгувала два місця за півтора франки.)

Сонце сходило над Венсенським лісом. Барвисті туалети жінок та військова уніформа контрастували з темними костюмами й циліндрами офіційних осіб. Можливо, це тільки малювала людська уява, але еліта здавалася дуже занепокоєною. Може, вона була стурбована отими статтями в ранкових випусках газет «Голуа» та «Пті Журналь»? Ця афера з пам’ятниками загиблим обурила всіх. І треба ж, щоб скандал вибухнув саме на національне свято! Це не могло бути випадковістю, це — знак, як якийсь виклик. «Зганьблена Франція!» — кричали одні заголовки. «Спаплюжено пам’ять наших славних загиблих!». Відтепер сумнівів не залишалося: фірма з ганебною назвою «Сувенір Патріотік» продала сотні неіснуючих монументів і втекла з грошима! Чутки йшли про мільйон (а можливо, навіть два мільйони франків), ніхто не брався вирахувати збитки. Чутки переростали в скандал. В очікуванні параду люди обмінювалися непідтвердженою інформацією (можна навіть не сумніватися — це ще один удар з боку бошів!). Але інші заперечували (так само нічого конкретного не знаючи), що шахраї точно втекли з сумою понад десять мільйонів.