Коли знову настала тиша, пан Перікур вирішив піти напролом:
— Я поговорю з міністром і...
— Коли?
— Як тільки ви мені скажете те, що я хочу знати.
— Його звати (він напевно прикривається цим іменем) Ежен Лярів’єр. Він зупинився в готелі «Лютеція».
Він став розказувати детальніше про все, що дізнався, щоб відплатити старому його ж монетою. Анрі розказував про розваги того жартуна, камерні оркестри, фантастичні маски, які закривали його обличчя, щоб його ніхто не бачив, колосального розміру чайові, а також про чутки, що той — наркоман. Покоївка розказувала, що вчора ввечері бачила його колоніальний костюм із пір’ям, а ще валізу...
— Як це, — перебив його пан Перікур, — пір’я?
— Так. Зелене. Ніби крила за спиною.
Пан Перікур вже крутив у голові якусь думку про цього шахрая. Вона складалася з усього, що він знав про такі злочини. Але вона не мала нічого спільного з тим, про що зараз говорив його зять. Анрі бачив, що пан Перікур йому не вірить.
— Він живе на широку ногу, смітить грошима і надзвичайно щедрий...
Чудова робота. Розмова про гроші повернула старого на потрібну стежку. Облишмо розповіді про оркестри та крила ангелів — поговорімо про гроші. Людина, яка краде їх і тринькає — от що зрозуміліше таким, як його тесть.
— Ви його бачили ?
От халепа. Що відповісти? Анрі був на місці, знає номер його помешкання — № 40. Йому спочатку хотілося побачити його в обличчя, а може, і його самого, він був один, можна було його навіть схопити. Нічого складного — стукаєш у двері, він відкриває, можна було б кинути його на підлогу, зв’язати руки... а далі?
Чого саме хотів пан Перікур? Віддати його поліції? Старий нічого не казав щодо своїх намірів, тому Анрі повернувся на бульвар Курсель.
— Він виїжджає з «Лютеції» в обід, — додав він. — У вас ще є час його затримати.
Пан Перікур про це й не думав. Він хотів для себе знайти того чоловіка. Він би навіть хотів забезпечити йому втечу. Замість того, щоб ділити його з іншими, він вже уявляв показовий арешт, безконечне розслідування і судовий розгляд.
— Гаразд.
Він дав зрозуміти, що розмову закінчено. Але Анрі не зрушив з місця. Навпаки, він схрещував і розводив ноги, щоб показати, що чекає тепер на те, чого заслужив, і нікуди не піде без вирішення своєї справи.
Пан Перікур узяв слухавку, попросив оператора з’єднати його з міністром пенсійних виплат (де б він не був — удома, в міністерстві, — справа термінова, йому негайно треба з ним поговорити).
Тепер треба було чекати у мертвій тиші.
Нарешті, телефон задзвонив.
— Добре, — повільно мовив пан Перікур. — Нехай відразу мені передзвонить. Так. Це дуже терміново.
А потім, звертаючись до Анрі:
— Міністр — на параді у Венсенському лісі, він буде у себе через годину.
Анрі не зміг би витримати тут години (чи навіть більше). Він підвівся. Двоє чоловіків, які ніколи не подавали один одному руки, обмінялися поглядами і розійшлися.
Пан Перікур послухав, як віддаляються кроки зятя, тоді знову сів і подивився крізь вікно: небо було неймовірної блакиті.
Анрі йшов і думав, чи варто зайти до Мадлен.
Ну що ж, один раз не робить звичаю.
Грали труби, кавалерія підіймала в повітря хмари пилюки, а за ними йшла важка артилерія. Тягачі перевозили громіздку техніку, далі їхали броньовані машини, гармати та кулемети, а за ними нарешті — танки. О десятій годині все вже закінчилося. Парад залишив по собі дивне відчуття — наповненості та спустошення (щось схоже відчувається по закінченню феєрверків). Натовп повільно, майже безмовно, розвернувся. Тільки діти зірвалися з місця, раді, що можуть нарешті побігати.
Поліна дріботіла, стиснувши руку Альберта.
— Де ми знайдемо таксі? — питав він понурим голосом.
Їм треба ще заїхати в пансіонат, де Поліна перевдягнеться перед тим, як поїде на службу.
— Ет, ми сьогодні вже забагато витратили. Ходімо на метро, у нас же ще є час?
Пан Перікур чекав відповіді міністра. Близько одинадцятої пролунав дзвінок.
— О, дорогий друже, вибач...
Але голос міністра зовсім не був схожий на голос людини, якій чогось шкода. Він чекав на цей дзвінок уже кілька днів і навіть дивувався, що його не було: рано чи пізно Перікур таки мусить вступитися за свого зятя.
І розмова буде страшенно незручна, хоч міністр йому дуже зобов’язаний. Але цього разу він нічим не зможе допомогти: справа з кладовищами вже від нього не залежить, цим зараз займається сам голова ради, що вже тепер поробиш?..
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу