П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

А час спливав.

Заходили нові подорожні, потяг наповнювався, підстрибували валізи і торби, що їх намагалися пропхати через вікна, кричали діти — гарячка від’їзду. На пероні стояли друзі і родичі, давали поради, хтось шукав своє місце, це тут, дозвольте, будь ласка...

Альберт став біля відкритого вікна, виставив голову на перон і дивився у хвіст поїзда (він зараз був схожий на собаку, який виглядає свого господаря).

Його штовхали зусібіч, щоб пройти по коридору, бо він заважав, купе вже було заповнене, не залишилося жодного вільного місця — крім місця для його товариша, який все не приходив .

Ще задовго до від’їзду Альберт зрозумів, що Едуард не прийде. І це йому дуже сильно боліло.

Поліна все зрозуміла, притулилася до нього і затиснула його долоні в своїх.

Коли контролери почали ходити вздовж перону, оголошуючи про від’їзд потяга і попереджаючи, що треба відійти, Альберт розридався і не міг зупинитися.

Це розбило йому серце.

Пані Майяр потім буде розказувати: «Альберт хотів поїхати в колонії — добре, нехай. Але якщо він там рюмсатиме перед аборигенами, з цього там нічого не вийде, кажу вам! Але ж це Альберт. Що вдієш, якщо він такий!»

Через день, 16 липня 1920 року, о шостій годині ранку Анрі д’Олней-Прадель зрозумів, що його тесть зіграв останню партію: шах і мат. Якби він міг, то вбив би його...

Затримання відбулося в нього вдома. Вчинені ним злочини дозволили службам правопорядку помістити його відразу в камеру тимчасового утримання, звідки він вийшов лише перед судовим процесом у березні 1923 року. Йому присудили п’ять років ув’язнення, з яких три він уже відбув (він вийшов із залу засідань вільним, але геть знищеним).

За цей час Мадлен отримала розлучення, процедуру якого завдяки батьковим зв’язкам було пришвидшено.

Власність у Салев’єрі була конфіскована, все майно Анрі — заарештоване. Після закінчення судового процесу і оплати моральних збитків, штрафів та судових витрат в нього мало що залишилося (хоча щось таки залишилось). Але держава не пішла ні на яке повернення власності. Зважившись, в 1926 році Анрі ув’язався в новий судовий процес, який забрав у нього і те, що ще залишилося, а бажаного результату не дав.

Він був приречений на скромне життя і помер насамоті в 1961 році (йому було шістдесят один).

Власність у Салев’єрі була передана асоціації під опікою соціальної служби захисту і перетворилася на сиротинець, який там функціонував аж до 1973 року (доки там не вибухнув дуже неприємний скандал, про який важко розповідати). Заклад було закрито. А потім там треба було провести чимало робіт, щоб продовжити використання. Тому заклад було продано товариству, яке спеціалізувалося на організації конгресів та конференцій. Саме там проходив той вражаючий історичний семінар на тему «1914—1918 — комерція під час війни».

1 жовтня 1920-го Мадлен народила хлопчика. Незважаючи на те, що в той час було дуже популярно давати новонародженим імена близьких, загиблих на війні, вона не схотіла називати сина Едуардом. «У нього вже і так батько проблемний — не треба ще щось додавати», — пояснила вона.

Пан Перікур мовчав (віднедавна він розумів дуже багато речей).

Син Мадлен ніколи не підтримував тісних стосунків зі своїм батьком, не фінансував його судові справи. Він виділив йому лише невеличке утримання і навідувався до нього раз на рік. Саме під час такої зустрічі він і знайшов тіло батька, який помер за два тижні до того.

Звинувачення пана Перікура у смерті Едуарда було дуже швидко зняте. Всі свідки підтверджували, що хлопець сам кинувся під колеса автомобіля, що іще більше затьмарило цей і без того важкий і дивний збіг, в який важко було повірити.

Пан Перікур постійно думав про обставини того драматичного кінця. Розуміння того, що син був живий протягом усіх цих місяців, коли він так хотів уперше в житті притиснути його до серця, змушувало його поринати у повну безнадію.

Він ніяк не міг прийняти той збіг обставин тоді, коли Едуард загинув під колесами автомобіля, за кермо якого він сідав лише десь чотири рази на рік. Він мусів визнати, що хоч це й було важко пояснити, в цьому не було випадковості — це була трагедія. Кінець мав так чи інакше настати, бо він був приречений задовго до цього.

Пан Перікур забрав тіло сина і поховав його в родинному склепі. На камені було вибито напис: «Едуард Перікур 1895—1920».

Він повернув усі гроші, які збиралися на пам’ятники. Прикметно те, що було оголошено спочатку про мільйон двісті тисяч франків збитків, а до оплати було надіслано за актом мільйон чотириста тридцять тисяч франків компенсації (хитруни трапляються всюди). Пан Перікур закрив на це очі і заплатив.