П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Він зовсім покинув професійні обов’язки, відійшов від справ, багато чого розпродав, відкрив рахунки на ім’я доньки і внука.

До кінця свого життя він бачив перед собою очі Едуарда, коли від удару машиною той злетів у небо. Він довго не міг цей вираз визначити. В очах читалася радість і полегшення, але іще щось...

І одного дня він нарешті зрозумів: це була вдячність...

Це було його вигадкою, певна річ, але коли у вас у голові повсякчас жевріє така думка, вам важко від неї відкараскатись...

Це слово спало йому на думку під час вечері одного лютневого дня 1927 року. Він вийшов з-за столу, як завжди, поцілував Мадлен у чоло, піднявся в свою спальню, ліг і помер.

Альберт і Поліна приїхали в Тріполі. Потім поселилися в Бейруті, в самому серці спекотного Лівану. Альберта Майяра було оголошено у міжнародний розшук.

А Луї Еврар дуже легко знайшов нові документи за три­дцять тисяч франків, які Поліні здалися занадто дорогою ціною.

Вона виторгувала їх за двадцять чотири тисячі.

Помираючи, пані Бельмон залишила своїй доньці родинний дім у тупиковому провулку Перс, який, незважаючи на проведені роботи, дуже втратив в ціні. Крім того, Луїза отримала досить велику суму грошей, а ще — зошит, куди мама прискіпливо записувала всі витрати, які вона проводила від її імені, майже до сантима. Луїза побачила, що початкова сума складалася з тих грошей, які їй залишили Альберт і Едуард (один — сорок тисяч, а другий — шістдесят).

У Луїзи було не надто помітне життя, принаймні до початку 40-х років.

Залишається тільки Жозеф Мерлен, про якого більше ніхто не згадував.

Не хвилюйтеся, в житті Жозефа Мерлена нічого не змінилося. Люди його зневажали, а як тільки він зник, його забули (коли хтось про нього й згадував, то завжди тільки з поганого боку).

Він тоді провів цілу ніч, приклеюючи купюри Анрі д’Олней-Праделя на аркуші великого зошита за допомогою клейкого паперу. Кожна купюра була частинкою його історії, його краху (але ви все це знаєте).

Після подання того скандального звіту, через який і було згодом засуджено Анрі, Мерлен впав у сплячку (з кар’єрою було покінчено, із життям також — так він думав).

Але він помилявся. На пенсію він вийшов 29 січня 1921 року. Його відправляли з однієї служби на іншу, але удар, якого він завдав урядові своїм звітом та своїми перевірками кладовищ, був занадто сильний, щоб його забули. Який скандал! У часи античності того, хто приносив погані новини, закидáли камінням. А він натомість щодня пунктуально приходив до міністерства. Колеги питали себе, що б вони робили з сумою, еквівалентною їхньому десятирічному заробітку? Мерлена ненавиділи ще й за те, що він навіть не взяв звідти двадцяти франків, щоб начистити свої шкарбуни, придбати одяг і вставити нову щелепу.

Отже, 29 січня 1921 року його виставили на вулицю як пенсіонера. Його пенсія (беручи до уваги його посаду) становила стільки, скільки заробляла Поліна у Перікурів.

Довго ще Мерлен повертався до спогадів про ту ніч, коли він відмовився від багатства в обмін на щось більш цінне з морального боку (хоч він ніколи не любив пишних слів). Справа з ексгумованими солдатами навіть на пенсії продовжувала його турбувати. Йому треба було якось вийти з того, зацікавитися світом і почати читати газети. Саме з них він і дізнався про арешт Анрі д’Олней-Праделя і про знаменитий процес над «продавцями смерті». Він з великим задоволенням прочитав короткий зміст свого свідчення в суді, якому так і не надали належної уваги. Журналісти не любили понурого свідка, від якого тхнуло, і який відштовхував їх на сходах палацу Юстиції, коли його хотіли розпитати.

Після чого цією справою перестали цікавитися, бо вона втратила свою актуальність.

Залишилися лише дні відзначення пам’яті загиблих та слава батьківщини.

Мерлен і далі продовжував читати щоденні газети, підштовхуваний невідомо яким обов’язком. У нього не було стільки грошей, щоб купляти кілька газет кожного ранку, тому він заходив у бібліотеки, кафе, холи готелів, де міг їх переглядати не витрачаючись. Саме там він і знайшов у вересні 1925 року оголошення, на яке відповів. Шукали охоронця на кладовище Сен-Совер.

Яка б не була погода — гарна чи погана, — але ви завжди зможете бачити, як він довгими ногами в шкарбунах занурює свою лопату у глевку від дощу землю, щоб доглядати за газонами та алеями.

Курбевуа, жовтень 2012 р.

Всі, кому я хотів би тут подякувати, не мають жодного стосунку до неточностей в моєму романі, за «правдивість історії» відповідаю лише я.