Зоран Жмирич - Блокбастер

Я запитав його, що він зробив би на моєму місці. Він мовчав. Він допоміг би мені, якби сказав, що не знає, – але він не зронив ані слова. Я згадав, як він сказав священику, що на свою слабкість не потребує нічийого благословення. Отже, не міг і я від нього вимагати полегшення мого становища й мого рішення. Я не мав сили стріляти в нього. Я не міг поставити його перед фактом, що збираюся його вбити. Втім, він же мав рацію, коли казав: немає гріха в тому, що ми намагаємося вижити.

Я опустив автомат і сказав:

– Пам’ятаю одну історію, яку чув у дитинстві. Не пригадаю точно, як мені її розповідали, який там сюжет, і чи до сюжету там узагалі, але ось що спало мені на думку…

Він мовчав, не зводячи з мене очей.

– У якесь село забрів якийсь дивний чоловік, святий, чи що… І найперше він зустрів дитину. Чоловік підійшов і запитав: «Ти хто?» Хлопчик, як і личить вихованим дітям, ввічливо відповів, як його звуть. Але чоловіку це не підійшло: «Я питаю не як тебе звуть, а хто ти?» Малий йому на те: «Я син сільського вчителя». Але чужинцеві знову не сподобалося: «Та я ж не питаю, чий ти син, а лише – хто ти?» – «Я ще дитина…» Дивак знову перебиває: «Та й вік твій мене не цікавить. Я питаю: хто ти?»

Ми обоє помовчали. Тоді я продовжив:

– Хто ти, Борно?

Він дивився на автомат, що звисав з мого плеча.

– Я питаю, хто ти? – повторив я й підняв погляд на нього.

– Я… Борна.

– Я не питаю про твоє ім’я і прізвище. Я питаю: хто ти?

Останні слова я вимовив повільно і з притиском.

– Хто ти?

Ми дивилися один на одного. Навколо нас під сонячними променями виблискував сніг.

– Я той, хто врятував тебе.

– Я питаю не про те, кого ти врятував, а…

– Ти питаєш, хто я. Я зрозумів.

– Так, я питаю, хто ти. То хто ж ти?

– Не знаю.

– Я знаю, хто ти. Ти те саме, що і я. І те, що ми всі тут. Набір рис і речей, які інші вибрали, щоб ти був тим, чим є. Як і мені вибрали. І Церовцю, і Кватернику. І так само Швидкому, Черкезові, Ентоні й Маркові Ковачевичу. І Аміджі.

Борна трохи розслабився. Він розстебнув куртку і верхній ґудзик сорочки. Я вів далі:

– Стара хотіла назвати його іменем свого покійного брата. А старий наполягав на імені свого брата. Не домовившись про ім’я на честь того чи іншого дядька, вони назвали його іменем діда. З боку батька. Так вибрали йому ім’я. Через кілька місяців стара понесла його в церкву похрестити. Піп їх прийняв, і все було добре, аж поки панотець не почув, як звуть малого. Додавши два й два, він випер обох з церкви. Коли вони повернулися додому, старий узяв Аміджу в руки й сказав: «Якщо твої не схотіли, то мої схочуть». І Аміджа замість хрещення отримав обрізання. Підрісши, Аміджа хотів зайнятися спортом. Він хотів стати тренером зі спортивної гімнастики, але мудрі літні люди переконали його, що гроші крутяться в туризмі, тож Аміджа вивчився на офіціанта. Тобто – знову сталося те, чого хотіли інші… І так з нами всіма, і все життя. Вибирають замість нас, наперед визначають, як ми житимемо, а ми мовчимо і приймаємо те, що за нас нам вибирають інші, і схиляємося перед ними, як перед Святим Письмом. А де ми в усьому цьому? Де в цьому людина? Де наша власна воля? Наш вибір?

– Завжди є вибір.

– Є, але він знову ж таки зумовлений середовищем. Аміджу двічі відмовлялися брати на роботу. Він приходив на співбесіду, але як тільки чули, що його звуть Сенад – відразу прощалися. І все через те, що йому так інші вибрали незабаром після народження. Зараз він на фронті, і навряд чи хтось знає його ім’я. Завтра йому вручать медаль і вихвалятимуть як великого патріота. А правда в тому, що Аміджу ця країна, за яку він воює, хвилює так само, як диплом офіціанта. Де його батьківщина взагалі? Його привезли на передок, і хай він тільки спробує не бути патріотом.

Ми взяли по сигареті, прикурили.

– Де твоя батьківщина, Борно?

Мовчки кілька разів затяглися. Свіжий вітерець розігнав дим, порушивши сакральну незайманість природи.

– А де моя? Ця, яку я захищаю? Це моя батьківщина? Бо хтось казна-скільки років тому провів олівцем по карті й так вирішив? Він знов-таки вибрав замість мене. Якби він провів лінію трохи інакше, моєю батьківщиною була б якась інша держава. Може, зараз я воював би за неї проти тієї, яку захищаю зараз? Через десять років з’явиться якась третя сила і переможе нас. Вона буде нашою батьківщиною? І ми будемо за неї гинути, якщо вона воюватиме? І тоді за нас вирішать, що ми маємо бути патріотами й героями, і повинні загинути за кривулю з картографічного атласу? А правда полягає в тому, що ми сьогодні тут, бо стріляли по наших будинках. Бо до нас прилітали снаряди. Правда в тому, що до війни ми не думали про держави, хіба коли сперечалися, в якій знімають краще кіно. Правда в тому, що я і ти маємо більше спільного з тими трьома, яких ти поклав, коли ми зустрілися, ніж будь-коли матимемо з Церовцем чи Кватерником. Ось хто ти, Борно. Чужий вибір. Як усі ми. А якщо насмілишся сказати, що ти – щось краще, ніж те, чим вони тебе обмежили й затягли, – скажуть, що ти божевільний… Уяви, якби Аміджа сказав, що йому не подобається його ім’я і він хоче його поміняти, бо воно йому в житті принесло тільки проблеми. Та його підняли б на сміх. Бо коли інші тобі щось виберуть – це цінне. А якби Аміджа надумав виїхати з цієї держави, вважаючи, що вона не варта його життя, – назвали б зрадником. І так його збили на землю від самого старту, а він, з найкращими намірами зробити все інакше, ніж зробили йому, робить те саме зі своїм сином. Похрестив його в церкві. І це знову неправильно, Борно, бо знову за ту дитину хтось вибрав, чим вона має бути. І так нас видресирували, всіх нас, щоб ми не мали власної волі…