Зоран Жмирич - Блокбастер

– Так, цей пояс дав мені один з поліції у місті. Ви тільки послухайте…

Якось до них у штаб приїхав старший начальник поліції оперативної зони. Його супроводжувало двоє охоронців. Видатні, прямо скажемо. Обоє під два метри, новенька припасована форма, білі пояси, нова зброя, нові наглянсовані черевики й берети. Вони стояли біля дверей штабу, чекаючи, поки їхній начальник поговорить з комбригом. Поліцейські з бригади зібралися біля цих двох, розглядаючи їх, ніби прибульців з якоїсь невідомої планети. Вони ж поважно походжали коридором, намагаючись справити якнайсильніше враження. Але випустили з ока той факт, що були лише звичайними гостями поміж цілого взводу значно досвідченіших колег. Наш співрозмовник, проте, увесь час тримав радіостанцію увімкненою.

– А що це за пістолет? – спитав один з бригадних розцяцькованого охоронця.

– «Браунінг». З руків’ям для ліворуких. Класна штука.

Охоронець розстебнув кобуру і, сповнений гідності, вийняв пістолет, показуючи присутнім.

– Смикається? – спитав один із місцевих.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався гість. – Смикається під час стрільби?

– Та під час стрільби – то ясно. А дуже смикається?

Прибулець уклав пістолет у кобуру, намагаючись не показати свого невдоволення.

– Я не знаю, чи смикається, – нарешті зверхньо відповів він.

– Хочеш сказати, що прийшов на передок зі зброєю, якої навіть не випробовував? То ти краще ложку б у кобуру поклав.

Усі в коридорі засміялися. Тож і «високі гості» швидко розслабилися. Раптом сміх перервав знервований голос з рації. Усі стихли, схилившись до неї. Гості стурбовано переглянулися з бригадними поліцейськими.

– На передовий пост напали!..

Запала мовчанка, серед якої чувся тільки звук з динаміка портативної рації. Усі присутні, затамувавши подих, слухали пряму трансляцію загибелі в бою. За лайкою і криками було зрозуміло, що буквально за кілька хвилин весь особовий склад нашого поста було знищено…

Слухаючи цю історію, я згадав лісопилку. І зрозумів, що поки перебуватиму на фронті, та й ще довго після війни, найменша деталь нагадуватиме мені про ті події. Тим часом наш колега вів свою оповідь до завершення:

– Ми миттю розбіглися коридором, гукаючи один одному, що на розташування напали. Ті двоє артистів, сполотнілі, наче крейда, забігли в штаб, перервали розмову командирів і заходилися репетувати, що треба негайно рятуватися… Ну, а ми ще кілька годин після того рачки лазили від сміху. Треба було бачити ці пики…

Між слухачами відчувалася розгубленість. Почулося покашлювання, всі переглядалися з сусідами. Я не витримав:

– Слухай, щось я не бачу в цьому нічого смішного.

– Та ну, брате! – розсміявся оповідач. – Біля передавача ж сиділи наші хлопці, накрившись спальником! Це була просто радіовистава для цих двох клоунів.

Усім помітно полегшало. Ми почали посміюватися, підштовхувати один одного й передавати запальнички по колу. Усі знову розслабилися, приміщення огорнув тютюновий дим.

Один середнього віку лисий селюк, який назвався Буле, зважився теж розповісти історію свого родича. Його двоюрідний брат певний час вартував міську в’язницю, де в камері-одиночці тримали командира військової частини ворожої армії. На початку війни той намагався вивести свою частину з міста, і наші заблокували її у казармах. Командир дійшов висновку, що його вимогу пропустити війська з озброєнням ніхто не сприймає серйозно. Він наказав обстріляти лікарню навпроти військового містечка, і під час обстрілу загинуло кілька мирних жителів. Почався хаос, безвусі ненавчені новобранці потікали, а командира дуже скоро заарештували й посадили під варту. Щовечора до нього приходила жінка, чия дитина загинула в лікарні під час обстрілу. Охорона пускала її в камеру, замикала двері й залишала там на всю ніч. Вона заходила дуже тихо, майже смиренно, наче в церкву, з білою хусткою на голові й темно-синьою пластиковою торбою в руці, вранці ж виходила, забризкана кров’ю. Ніхто не знав, що вона виносила з собою, але про це можна було здогадатися, бо навіть мешканці навколишніх будинків казали, що ночами чули з в’язниці нелюдські крики.

Однієї ночі, коли жінка, як зазвичай, прийшла до в’язниці, на чатах був родич Буле. Він знав, хто вона, куди йде і чому. Він ввічливо пояснив, що її візит не може відбутися, поки він тут, і якщо вона хоче, то хай приходить завтра, коли на зміні будуть ті, хто пускають її на ці криваві рандеву. Вона не сперечалася, лише попросилася посидіти з ним кілька хвилин – мабуть, сподіваючись, що він змінить свою думку. Вони сиділи у коридорі у тюремній напівтемряві, і жінка тихо розповідала йому свою історію: