Зоран Жмирич - Блокбастер

«Безліч ночей я не спала, вставала, щоб приготувати доньці чай, зробити компрес, поміряти температуру, доглядала її, хвилювалася, коли надворі сутеніло, а її досі не було зі школи. Тримала її на колінах у лікарняних чергах, водила на гуртки, з нею училася, розв’язувала задачі, шила сукні для її ляльок, водила на прогулянки. Ми збирали квіти на луках, у лісі шукали ягоди, варили варення, я вчила її утягувати нитку в голку, варити супи, смажити млинці, купала її, розчісувала її коси, розповідала на ніч казки, малювала з нею… Я присвятила їй усе своє життя. Коли чоловік почав пити й бити нас, я зібралася і покинула його. Через неї не вийшла заміж удруге, та навіть не глянула ні на кого, бо все-всеньке віддавала їй. А потім доля мені влаштувала те, чого я так хотіла уникнути. Їй зробили операцію, і того дня моє дівча вже мали виписувати. Але той вирішив обстріляти лікарню. Він намагався показати всім, що має силу. І що йому тепер залишилося від його сили? Моя ненависть, і нічого, крім неї. Моя ненависть – єдине, що тепер маю я і має він. Я – порожня оболонка, яку тримає на світі тільки ця камера. Хай дасть Бог здоров’я мені і йому, щоб ми ще довго пожили, і щоб він ніколи не вийшов звідси. А хто б не ненавидів на моєму місці? Хто і за яким правом може мене засуджувати?»

Лячно було слухати про жінку, яка із дбайливої та відданої матері перетворилася на привида. Я дивився на обличчя присутніх і бачив, що жоден її не засуджує. І як було зрозуміло з розповіді Буле, його родич теж. Наостанок Буле додав, що той ніколи нікого не засуджував, але мав свої принципи і не хотів потурати тому страхіттю. Просто сказав жінці, що цього вечора вона не потрапить у камеру. Пізніше родич казав Буле, що ніколи не забуде погляду тієї матері. Вона підвелася і підійшла до нього, востаннє запитавши:

– То не пустиш?

– Ні, – відповів він.

Його «ні» прозвучало не категорично, він не намагався показати, що тут його влада і його слово головне. Своїм «ні» цей чоловік намагався дати їй останній шанс зрозуміти, що ці потворні дії не мають ніякого сенсу. Вона зав’язала хустку і пішла.

Згодом родич Буле порозпитував людей і дізнався, що та жінка була дуже нещаслива в шлюбі, роками терпіла знущання, але коли чоловік почав бити дитину, покинула його й повернулася з дочкою до матері, а тому пиякові залишилася квартира й усе інше. За іронією долі, на службі він дістав підвищення, і дуже скоро його призначили командиром гарнізону військового містечка – того самого, з якого він наказав обстріляти лікарню і таким чином убив власну дитину. Дізнався родич Буле і про те, що жінка щовечора в торбі приносила доччин одяг і альбом з її фотографіями, показувала чоловікові, проклинаючи його на всі заставки, й до ранку лупцювала залізним прутом. Той навіть не захищався.

Нас усіх ця історія якось засмутила. Буле ж розповідав далі:

– Найгірше у цьому те, як мій родич розстався з тією жінкою. Виходячи, вона подивилася на нього й сказала: «Дуже тобі бажаю, щоб ти помер на самоті, в якійсь ямі, щоб ти розумів, що помираєш, і смерть твоя тривала якомога довше».

Усі слухачі мовчали, оповиті сигаретним димом. Один молодий солдат стрепенувся так, ніби хотів скинути з себе когось незримого, хто обхопив його руками зі спини. А Буле тим часом закінчив:

– Я зараз постійно згадую те прокляття. Загинув мій родич два тижні тому. Затисли його у покинутій лісопилці… Не мав шансів вибратися. Залишилися дружина й двоє дітей…

Не знаю, як почувається людина, коли їй встромляють ножа в живіт, але думаю, що саме так я почувався в ту мить. Але я нічого не сказав. Не бачив сенсу розповідати про свою втечу з лісопилки.

А хлопці продовжували розповідати. Усі остаточно розм’якли, язики розв’язалися, і кожен намагався пригадати якийсь випадок. Короткі, довгі, сумні й смішні, історії ці лилися разом із кавою і ракією. Під кінець зайшла мова про хлопців, які відзначилися на завданнях, – усі переказували те, що бачили самі чи чули від когось. Якщо хтось із присутніх тут колись обзаведеться внуками – запевно матиме, що їм розповісти. Але особливо мене зацікавила історія, яку я почув від водія командира бригади, розташованої на північ від нас.

У їхній оперативній зоні в одному з підрозділів служив собі хлопчина, якого звали Макс. Розповідь про нього вже з самого початку вдалася такою неймовірною, що ми всі аж принишкли, підсунувши стільці ближче до оповідача. Хлопець походив з села, яке зараз було за лінією фронту, а війна застала його на строковій службі у союзній армії. У нього вдома одразу ж почали формуватися загони бойовиків. Сербська армія видала їм зброю, мовляв: не варто голіруч чекати, поки прийдуть фашисти-католіки й усіх вас виріжуть. Майже всі селяни без вагань стали до зброї, невдовзі почалися й перші операції, під час яких вони обстрілювали сусідні села, розташовані з нашого боку розділової лінії. Односельці Макса під впливом пропаганди й страху сформували справжню невеличку армію, яка контролювала всі шляхи в окрузі, а одним із її ватажків, зокрема, став сільський священик – Максів хрещений, якого поставили командиром тамтешнього війська.