Светлана Талан - Замкнене коло

Вранці Андрій прийшов з нічної зміни та сповістив Мирославі сумну звістку про смерть Валентини. Мирослава одразу ж зблідла, закотила очі, її тіло обм’якло. Андрій ледь устиг підтримати її, щоб не впала додолу. Він збризнув обличчя дружини холодною водою, розтер скроні.

– Ти… Ти не помилився? – спитала Мирослава, зробивши кілька ковтків води з барбовалом.

– Юрко телефонував мені ще вчора ввечері.

– Не може бути, – тихо мовила Мирослава.

– Валентина була тяжко хвора, ти ж знаєш. Заспокойся і збирайся, підемо на похорон.

– Ні! – мимоволі скрикнула Мирослава.

– Та що з тобою коїться?

– Я не можу… Я нікуди не піду.

– Не розумію тебе. Юрко – твій молочний син, ти мусиш підтримати його. Анатолій пиячить, тож треба допомогти хлопцю.

– Я не піду, бо… Я просто не можу піти.

– Але чому?! Не доведи Господи, трапитися біді в нашій родині, Юрко перший прийшов би на допомогу, – Андрій знервовано заходив по кімнаті. – Він ліпший друг нашого сина, а ти… Ти можеш мені пояснити, що з тобою?

– Не можу, вибач, – Мирослава опустила голову. – Йди сам.

– Що я скажу Юркові? Як подивлюся йому в очі?

– Скажи, що мені зле. Скажи, що я занедужала. Врешті-решт, можеш сказати, що я померла! – істерично скрикнула Мирослава. – Що хочеш кажи, але я не піду!

– Ти поводишся, як остання… – Андрій не доказав, гучно грюкнув дверима і пішов.

Мирослава деякий час перебувала у прострації. Вона заклякла в одній позі й так довгенько просиділа. Чомусь згадався пологовий будинок, у якому вона та Валентина лежали в одній палаті. Валентина була тихою сільською дівчиною, котра мужньо терпіла перейми в той час, як Мирослава від болю волала на весь пологовий будинок. Валентина світилася неприхованою радістю, коли вперше взяла на руки свого первістка, приклала до грудей. А вже на другий день у неї чомусь не стало молока. Мирослава сама запропонувала погодувати її немовля. Вона приклала до однієї груді білявого хлопчика Валентини, до другої – чорнявого, свого Михайлика. Відтоді вони почали спілкуватися. Спочатку родинами збиралися на всі свята, згодом почали зустрічатися рідше. Валентина завжди була тихою, малоговірковою і працьовитою. Жила тихо й померла тихо.

Мирославі боляче було згадувати той день, коли вона разом із цукерками продала Юркові своє нещастя. Вона не хотіла цього робити, все сталося випадково.

Іноді один випадок може змінити все життя. Як тепер їй жити з такою провиною перед Юрком? Забути? Не згадувати? Маячня. Не можна продати нещастя, мов якусь річ. Це просто збіг обставин. Андрій повернувся до неї, але це ще не доказ того, що подіяла порада бабусі продати нещастя. Треба заспокоїтися та жити далі. Життя не зупинилося для неї, воно триває.

Від несподіваного дзвінка мобільника Мирослава здригнулася всім тілом. Схопила телефон із забобонним страхом. Чомусь здалося, що зараз вона почує у слухавці голос Валентини: «Як ти могла?» Мирославу ніби обсипали жаристим вугіллям. Вона побачила, що дзвонить Мишко, зробила кілька глибоких вдихів і видихів та лише тоді сказала:

– Добридень, синку.

– Мамо, привіт. Як твої справи? – запитав син.

– Померла мати Юрка, – підупалим голосом сповістила Мирослава.

– Як померла?! Коли?

– Учора ввечері. Сьогодні похорон.

– Чому вона померла?

– Валентина тяжко хворіла. У неї був цироз печінки.

– Я з Юрком розмовляв днів десять тому, він казав, що мама недужа, але щоб таке трапилося… А я якраз збирався йому телефонувати.

– Не зараз, синку. Подзвониш завтра десь опівдні, бо зранку всі підуть на цвинтар, понесуть сніданок.

– Сьогодні поховання? – перепитав син.

– Так.

– А де ти, мамо, зараз?

– Удома.

– А чому? Чому ти не поруч із Юрком?

– Батько пішов, а я занедужала. Розхвилювалася так, що тиск підскочив, двісті на сто двадцять, – збрехала Мирослава. – Довелося «швидку» викликати.

– Шкода. Юркові не завадила б твоя підтримка.

– Так вийшло, синку, – зітхнула Мирослава. – До речі, чому ти зараз телефонуєш? Ти не на роботі?

– Так… Ні… Взагалі-то, я вдома, – запинаючись, відповів Мишко.

– Що у тебе трапилося? – стривожилася Мирослава.

– Все добре, – сумовито відповів син.

– Мене не обдуриш. Я чую по голосу, що у тебе великі неприємності. Ти можеш мені зізнатися?

– Мамо, у мене закінчуються гроші на рахунку, зараз вимкнеться телефон і я не встигну попрощатися. Бувай!

– Зачекай хвилинку, – попрохала Мирослава. – Коли ви приїдете?