Светлана Талан - Замкнене коло

– Справи дійсно кепські?

– Ти навіть не уявляєш, наскільки. Мені весь час доводиться з тих заощаджень сплачувати кредити, бо в крамниці постійні нестачі, ніби пороблено. Вже півміста знає, що у мене працюють самі злодійки та крадії. Одна моя знайома сказала, і я з нею повністю згодна: «Немає професії продавець, є професія продавець-аферист». Я не зізнаюсь ані Мишку, ані Андрієві, що гроші тануть. Ще трішки – і в моїй шкатулці буде зовсім порожньо. Я працюю, як каторжна, відмовляю собі в усьому, і в той самий час мої борги зростають. Невчасно сплачені штрафні санкції, внески до пенсійного фонду, погашення кредитів – все збільшується в геометричній прогресії. До основних платежів додаються пеня, знову ж таки штрафні санкції, зростають проценти. Мені здається, що я стою над бездонною прірвою, в яку ось-ось сама стрибну і вже звідти ніколи не виберуся. Не знаю, чи відчую я фізичний біль, бо душевний біль – набагато тяжчий.

– Навіщо ж тобі ця сізіфова праця?

– Я маю мету. Навіть не мету, а сенс мого життя, рожеву мрію. Я нічого в житті так не бажала, як хочу тепер. Перед моїми очима вдень і вночі стоїть такий бажаний невеличкий будиночок на місці нашої хати, а навколо нього – райський садок, де багато-багато квітів і зелені. Я не можу уявити, що ніколи цього не буде. А Мишко? Знову буде працювати на якогось «дядю»? Я починала з нуля, лише я знаю, як мені було тяжко. Не хочу, щоб син повторив мою долю. Я мрію, щоб у нього була своя квартира, автівка, крамниця. Якби я працювала вчителем, то ніколи б за все життя не змогла йому це придбати.

– А зараз можеш?

– Я занадто близько була підійшла до здійснення своїх мрій. Мала вже дві автівки, зробила ландшафтний проект, де можна побачити на власні очі свою мрію, викупила садибу. А що тепер? Мої мрії тікають мов пісок крізь пальці. Ще один крок, і я залишуся з порожніми руками. Незабаром повернеться із заробітків мій син, який щомісяця надсилав мені гроші, а вони теж спливли крізь пальці. Що я йому скажу? Як подивлюся в очі? До того ж він приїде з майбутньою дружиною.

– Можливо, підприємництво – не твоя царина?

– Не думаю, – похитала головою Мирослава. – Я добре знаю свою справу, роблю правильні закупки, у мене немає зайвого краму. Але йде все не так, як хотілося б. На мене повсякчас сипляться непередбачувані витрати, нестачі, штрафи і таке інше. Я беру заощадження, щоб покрити всі витрати, а моя мрія віддаляється від мене, як міраж.

– Либонь, підприємцем можна бути, але не в нашій країні. Скільки ти вже витратила на хабарі перевіряльникам?

– Чимало. До речі, коли востаннє приходив інспектор податкової з позаплановою перевіркою, то взяв з мене дві тисячі гривень за умови, що випише мені невелику штрафну санкцію.

– А без неї за дві тисячі ніяк не можна було обійтися? – перебила її Оксана.

– Не можна. Їм дають план, яку суму треба внести до бюджету. Так ось, він узяв гроші, але все одно виписав штраф у три тисячі гривень.

– Просто надурив тебе?

– Пояснив, що його керівництво не погодилося на меншу суму.

– Це вже занадто! – обурено промовила Оксана. – Де ми живемо? В якій країні? Чи діють у нас закони взагалі?

– Хіба що закон хижацької зграї, – з сумом констатувала Мирослава.

– А ти не думала, що краще б продати крамницю, доки не пізно, і розрахуватися по кредитах? – запитала Оксана.

– Крамниця закладена в банку, тому я не зможу її продати доти, доки не погашу борг. Та й чи змогла б я це зробити, якби була така нагода? Ні, не змогла б. Я не можу розпрощатися зі своїми мріями. Я просто загину без них.

– І що ти будеш робити?

– Чіплятися до останнього подиху.

Подруги помовчали. Мирославі трохи полегшало після того, як вона розповіла про всі проблеми, які звалилися на її голову. Вдома Мирослава лягла того дня спати рано. На душі було недобре, але знову в її уяві з’явився садок, обійстя, де багато зелені, озерце з підсвіченими на дні камінцями. Вона заснула під дзюркотіння веселого потічка, що грайливо виблискував під променями сонця і наспівував якусь щасливу пісеньку мрій…

Нарешті Юркові вдалося дізнатися, де працює Маргарита. Він не пішов за нею, а чекав на розі будинку, біля ювелірного салону «Гранат». Саме в цьому місці Маргарита завжди «губилася». Дівчина пройшла повз Юрка і зайшла до приміщення ювелірного салону. Щоб переконатися, що вона там працює, Юрко заглянув у велике вікно. Маргарита сіла за робочий стіл, увімкнула комп’ютер, почала розкладати на столі папери. Як він одразу не здогадався, що дівчина заходила в перші ж двері? «Нікудишній з мене детектив», – зробив висновок Юрко і швидко побіг сходами підземного переходу. Ледь він вийшов з переходу, як почув позаду себе крик чоловіка, що біг по сходах угору: «Геть! Геть з дороги!» Прямісінько на нього мчав високий чоловік. Юрко не встиг відскочити вбік, як той налетів на нього, ледь не збивши з ніг. «Чорт!» – вилаявся чоловік, штовхнув Юрка та побіг далі. Юрко не втримав рівновагу, впав рачки і раптом помітив, що чоловік упустив якусь блискучу річ. За якусь частку секунди Юрко зметикував, що то коштовність – браслет з камінцями. Браслет під своєю вагою сповз у невеличку шпаринку між тротуарною плиткою біля урни для сміття. Юрко, не зводячись, швидко підштовхнув браслет – і той пірнув у щілину. Другою рукою хлопець механічно змів пісок, сховавши під ним браслет. За чоловіком вже бігли люди у формі з написом «Охорона», але той як крізь землю провалився. Юрко поспішив зникнути з місця пригоди.