Светлана Талан - Оголений нерв

Даунбас і Лугандон, сєпари й укропи – 2014 рік ввів до нашого вжитку цілу зливу емоційно забарвлених новотворів. Колишні Луганщина і Донеччина, підігріті і підтримані зацікавленими політичними силами, заговорили до світу ультиматумами, пострілами та «Голосом Новоросії». Про хаос, що виник у головах і серцях луганчан і дончан, які потребують перекладачів з мови насильства і зради, – новий роман Світлани Талан.

Це саме той рідкісний випадок, коли факт біографії автора невідривний від твору. Письменниця живе в Сєвєродонецьку, вона не виїхала на період окупації і все, що відбувалося в місті, відчула на собі. Колись дослідники вирахують відсоток вигадки в біографії головної героїні роману Анастасії, але вже зараз цей розлогий твір доречніше називати художньо-документальним.

Звісно, компанія з сімох хлопців і восьмої дівчини (Гена, Льоня, Яків, Іван, Денис, Антон, Нік та Уля) і особливо їхнє кодове слово «Лугандія» – чистої води вигадка. Але в ситуації, коли звідусіль розтікаються потоки бруду, чиста вода – незамулена й трохи ідеалістична вигадка – зростає в ціні.

Лугандію треба було вигадати бодай для того, щоб протиставити Лугандону. Вона мала з’явитися, щоб прозвучати і «радісно, замість вітання», і «сумно, але ствердно», і як «бувай», і як «все буде добре». Лугандія повинна була виникнути, щоб прості слова бардівської пісні пролунали як божественне одкровення. Вона мусила проявитися, як проявляється добро в ситуації, коли здається, що зло запанувало безроздільно.

Ще одне слово, яке Світлана Талан вигадала, а фактично народила, – бидлота. Здається, що воно було завжди, довелося навіть звірятися з академічним одинадцятитомним тлумачним словником – ні, нема там такого слова. Але зневажливе «бидло» і відразлива «бридота» переплелися в ньому гранично органічно, потрапили в нерв часу й означили жужмом усіх ополченців і «дурналістів», чорноротих бабок і продажних міліціонерів, зрадників явних і прихованих – усіх, кому на цій піщаній, але такій рідній землі хочеться не жити, а воювати.

Але, як справжній творець, Світлана Талан вклала в нове слово стільки ж люті, ненависті й огиди, скільки й любові. Бидлота – це не тільки ота хмара духовної сарани, яка накрила Луганщину й Донеччину, а й одна людина, тендітна жінка, яка протистоїть навалі, маючи таке неблагозвучне прізвище – Бидлота. Варто прочитати кілька сотень сторінок цієї сповіді сєвєродонецької душі, щоб почути, з якою гордістю й теплом головна героїня називає себе Бидлотою. На таке спроможна тільки людина, котрій відкрився справжній сенс слів і подій.

В «Оголеному нерві» є все, що, на щастя чи на жаль, є в житті: кохання і зрада, пристосуванство і щирість, вбивство і переродження душі. І, хоч як цинічно прозвучить, за це варто подякувати війні, адже саме під її крижаним подихом спадають маски і проявляється суть.

Одна київська журналістка-профі з промовистим псевдонімом зізнавалася, що після Майдану кілька місяців перечитувала гору документальної, публіцистичної та художньої літератури, щоб «почути» і зрозуміти Донбас. Героїня роману Світлани Талан спробувала себе в ролі журналіста-аматора, під красномовним ім’ям Віра Сєвєродонецька пишучи про земляків для тих, хто щиро хотів почути Донбас. Власне, «Оголений нерв» є спробою письменниці зрозуміти батьківщину. Якщо завдяки роману бодай одна людина знайде відповідь бодай на одне з цілої хмари запитань про ополченців, АТО, бомбування і просто загадку українського Сходу, – отже, ці кілька сотень сторінок досягли лікувального ефекту. Терапія душі, тим паче душі народу, короткою не буває.

Ольга Хвостова

Я почала писати цей роман, коли:

1. Жила в окупації і щодня чула вибухи та автоматні черги, тому доводилося працювати в коротких проміжках затишшя.

2. Коли зник мобільний зв’язок, Інтернет, а на зміну українським каналам прийшли російські радіо- та телебрехуни і правду можна було побачити лише на власні очі.

3. Коли вмить змовкли галасливі заводи, з вулиць зникли діти, проте в кожного вдома з’явилися запаси води, свічок, крупів, цукру та солі, а документи і найнеобхідніше були завжди напоготові у валізі.

4. Коли стало правилом щодня зідзвонюватися з близькими і впадати у паніку, якщо зникав зв’язок або хтось не брав слухавку.

5. Коли вдавалося в Інтернеті подивитися українські новини, а за загиблими воїнами плакалося, як за своїми рідними синами.