Светлана Талан - Оголений нерв

– Ось і поснідала, – сказала вона сама собі, ставлячи порожню чашку в раковину.

Можна зателефонувати матері і нарешті йти відпочивати. Настя забрала мобільник із собою в спальню, впала на ліжко, простягла ноги, на які, здавалося, начепили пудові гирі. Дивно, але з матір’ю не було зв’язку. Настя спробувала ще кілька разів набрати її номер, але нудний голос був невблаганним: «Вибачте, зараз абонент не на зв’язку». Втома взяла гору: рука в’яло опустилася на постіль, телефон випав і завмер поруч із жінкою, яка швидко поринула в міцні обійми сну.

І знову той жахливий сон! Майдан, ущент наповнений людьми, які тримають у руках ввімкнені мобільники та запалені свічки, тужлива пісня «Плине кача», що роздирає душу на шматки… Разом з нею повільно пливуть труни із вбитими майданівцями. В одній із них Настя вгадує свого сина. Обличчя його бліде, безкровне, руки складені на грудях і зв’язані мотузочкою.

– Генику! Синку! – несамовито кричить вона і прокидається в холодному поту. Серце шалено калатає, намагаючись розірвати грудну клітку, на лобі рясний піт.

Погляд Насті зупиняється на червоних цифрах електронного годинника. Вона поспала лише годину – й отаке наснилося. Настя намацала рукою телефон і знову набрала мамин номер. Нема зв’язку з абонентом. Під впливом кошмарного сну їй стало тривожно. Мати хворіла, тож була домовленість, що вона завжди носитиме з собою мобільник, щоб зв’язатися з нею можна було будь-якої миті. Таке вперше, щоб зв’язку не було. Настя телефонувала цілу годину – марно. Подзвонила чоловіку на роботу. Добре, що у них на заводі дозволяють користуватися мобільним зв’язком. Не всюди так. На днях зустріла свого однокурсника, який працює в Рубіжному на «Зорі», то він сказав, що вони здають свої телефони на прохідній перед зміною…

– Як справи, Валеро? – спитала чоловіка.

– Та поки що добре, працюємо. А ти чому не спиш? – поцікавився чоловік. – Телевізор у мами голосно ввімкнений?

– Ти ж знаєш, що він мені не заважає, коли я стомлена. Справа в іншому: я не можу додзвонитися мамі.

– Як то? Не бере слухавку?

– Взагалі нема з нею зв’язку.

– Напевно, забула поставити телефон на зарядку.

– Але я телефоную з самого зранку, і все марно. Ти ж знаєш мою маму, вона нічого ніколи не забуває, а телефон ставить на зарядку кожного вечора, – зітхнула Настя. – Щось мені на душі неспокійно.

– Не накручуй себе. Подзвони її сусідці, та напевно все знає. Принаймні може сходити до матері та подивитися, чи все там гаразд, – порадив чоловік.

– Дякую. Якось я не подумала про Валентину Петрівну.

– Передзвониш мені?

– Звичайно!

Сусідка матері обізвалася одразу.

– Приїзди в село, я тобі листа віддам, – сказала Валентина Петрівна після вітання.

– Лист зачекає, – сказала Настя, – мене цікавить, що з мамою? Чому з нею нема зв’язку? Ви її бачили сьогодні? З нею все гаразд? – Настя посипала питаннями.

– А я тобі про що торочу?! Лист від матері, приїдь забери і прочитай, бо я не можу, він щільно заклеєний.

– Що з нею?! – тремтячим голосом спитала ще раз Настя, не розуміючи, про який лист меле сусідка.

– Богдана Стефанівна вчора зібрала валізу і кудись поїхала, а тобі лишила листа.

– Як… поїхала? Куди? – Настя нічого не могла збагнути. – Чому вона мені не подзвонила?

– Сама не знаю, куди її понесло, – невдоволено сказала жінка. – Весь вік прожили поруч, дружили, ніяких таємниць у нас не було, а тут…

– Вона не сказала, куди збирається?

– Про те й я тобі! Питала куди, так не зізналася, – дорікнула Валентина Петрівна. – Можна подумати, що я колись зайве язиком плескала! Просила кота погодувати, поки ти приїдеш. А що з ним за день трапиться?! Він уже як кабан жирний!

– Добре, – зупинила її Настя. – Я сьогодні приїду і привезу їжу Барсику.

– Так ти сьогодні приїдеш?

– Так.

– Привези мені маленьку, я тобі одразу гроші віддам, – попросила Валентина Петрівна.

– Добре, – пообіцяла Настя, зрозумівши, що мова йде про горілку.

– Тільки ж не забудь!

Сусідка п’яницею не була, але не гребувала перекинути чарчину-другу за вечерею, особливо коли знаходилися вільні вуха. Треба таки купити для неї чвертку горілки, бо образиться. Настя сповістила чоловікові те, що дізналася від маминої сусідки.

– Я зараз поїду в село і все дізнаюся, – сказала вона чоловіку.

– Дочекайся мене з роботи, з’їздимо вдвох автівкою.

– Не можу чекати до вечора. Щось мені не подобається така таємничість.