Светлана Талан - Замкнене коло

Вночі, завантажуючи автівку ящиками з екзотичними фруктами, він подумав, що треба нарешті вже дізнатися, де вона працює. Він звільнився о шостій ранку, а вже за чверть сьома чекав Маргариту біля підземного переходу. Вона пройшла повз Юрка легкою ходою. «Цок-цок-цок!» – процокали її високі підбори вниз по сходах. Юрко рушив слідом за нею. Дівчина не пішла в метро, а піднялася сходами, щоб вийти на протилежну вулицю. Юрко не відставав від неї. Маргарита зупинилася, зустрівши знайому. Дівчата почали про щось жваво розмовляти, а Юркові довелося відвернутися та втупитись у вітрину газетного кіоску. Він лише на мить зупинив свій погляд на газеті «Наше місто», а коли повернув голову, Маргарити вже не було. Проте від зупинки від’їхала маршрутка. Дівчина могла сісти в неї або ж зайти до дверей якогось приміщення. Але якого саме? Весь перший поверх будинку займали різні крамниці та організації. Юрко пройшов повз них. Тут були і ювелірний салон «Гранат», і перукарня, і аптека, і весільний салон «Надія», і безліч крамниць. Позазиравши у вікна, він ніде не помітив Маргариту. Юрко повернувся, ще раз, про всяк випадок, пройшовся біля приміщення ювелірного салону, непомітно кинув погляд усередину. На якусь мить йому здалося, що там промайнула постать Маргарити. Нічого не залишалося, як іти додому. Там на нього чекала Ірина.

– Як мама сьогодні? – запитав Юрко.

– Не дуже, – стиха мовила Ірина. – Вночі я сама змушена була зробити укол. Хотіла викликати «швидку», але вона наполягла на тому, щоб я вколола сама, хоча до цього я ні разу не робила уколи. Валентина у своєму дусі. «Навіщо зайвий раз відволікати лікарів від роботи, – каже мені, – можливо, зараз вони врятують чиєсь життя, а мені вже поспішати нікуди». Я зварила їй попоїсти і тобі теж.

– Дякую, – сумно сказав Юрко.

Ірина пішла, а Юрко зайшов до кімнати батьків. Стояв тривкий запах ліків, хоча вікно було прочинене, а вітер роздував вітрилами голубі фіранки.

– Синку, ти прийшов? – тихо запитала мати.

– А я гадав, що ти спиш. Як ти, мамо? – Юрко сів на краєчок ліжка, поправив ковдру.

– Можна б і гірше, та вже нікуди, – гірко пожартувала жінка.

– Нічого, незабаром одужаєш, і тоді я вже тебе не відпущу на роботу, – бадьоро сказав Юрко. – Їсти будемо?

– Ти снідай, а я поки що не хочу. Мені треба з тобою поговорити.

– Я слухаю.

Жінка тремтячими пальцями зняла з себе сережки, які їй подарувала Ірина.

– Відкрий, будь ласка, шафу, де лежить моя білизна, – попрохала жінка.

– Знайшов.

– Тепер просунь руку під білизну, там має бути маленький вузлик. Дістань його та подай мені.

Юрко віддав матері щось зав’язане в носовичок.

– Розв’яжи мені вузол, бо пальці потерпли, не хочуть слухатися, – сказала жінка.

– Тримай.

– Ось це, – мати розгорнула вузлик, де були золоті прикраси, – мої з Анатолієм заручні обручки. Я кладу сюди ж подарунок Ірини. – Мати поклала сережки. – Вони дорого коштують. Якби я знала це, то не прийняла б такий подарунок. Я хочу, щоб ти забрав усе це собі. Сховай від батька у надійне місце, бо все одно проп’є.

– Я не візьму твоїх коштовностей!

– Це моє прохання, – Валентина запнулася, мало не сказавши «останнє». – Більше коштовностей у мене немає, але може так статися, що вони знадобляться у скрутну хвилину, тож не шкодуй їх. Головне, щоб вони пішли на добре діло.

– Мамо, – Юрко не стримався. Він сів на долівку біля ліжка матері, уткнувся лицем у її прохолодну знекровлену руку і сльози, які він стримував у собі, закапали з очей.

– Не треба, синку, – жінка попестила його голову слабкою рукою. – Пообіцяй мені, що ти не проп’єш ці речі, як твій батько, що ти ніколи не станеш п’яничкою.

– Обіцяю, мамо, – крізь сльози видавив Юрко.

Юрко забрав вузлика і довго ходив по кімнаті, підшукуючи підхожу схованку. Але хай де він сховає, батько знайде, бо такі люди носом чують горілку та гроші на неї. Тоді Юрко знайшов порожню коробку, напхав туди газет, а в середину поклав мамині коштовності. Зверху коробку обклеїв скотчем. Увечері він віддав пакунок Ірині, попрохавши її передати в село бабуні на зберігання…

Ще кілька днів Юрко намагався простежити за Маргаритою, але та зникала у нього під носом. Заінтригований, він вже почав думати, що дівчина з ним грається. Але чому? Що це за гра? Дійсно, куди вона зникає?

Неприємності сипалися на голову Мирослави, ніби відкрилася скринька Пандори – вмістилище нещасть, зла, лиха. У крамниці йшли нестачі в тисячі гривень. Дарма Мирослава оббивала пороги судів, міліції, прокуратури. Довести провину продавчинь було майже неможливо. Судді та прокурори так на неї тисли, що вона ладна була забрати свої папери й бігти з цих закладів світ за очі, бо там не бажали допомогти, навіть звинувачували в тому, що обмовляє найманих працівників і хоче з цього мати свій зиск. Мирославу обурювала така несправедливість, але чим вона могла зарадити? Вона вирішила, що треба діяти самостійно, а не чекати допомоги від карних структур. Одного вечора Мирослава з Андрієм пішли додому до однієї продавчині, яка написала розписку, що вона погоджується з нестачею й зобов’язується повернути гроші у вказаний строк. Та відчинила їм двері.