Светлана Талан - Замкнене коло

– Що вам від мене потрібно? – зухвало спитала продавчиня.

– Ти обіцяла мені повернути сьогодні гроші, – нагадала Мирослава, – ось твоя розписка.

З кімнати вийшли незнайомі чоловік і жінка.

– Це вона вимагає у тебе гроші? – запитав чоловік, кивнувши головою у бік Мирослави.

– Так, – продавчиня нахабно посміхнулася. – Гроші, яких я не брала. Вона підставила мене.

– Тоді викликай негайно міліцію, – порадив чоловік.

Такого нахабства Мирослава не чекала.

– Ти! Як ти смієш?! Я до тебе по-людськи, по-доброму, а ти… – скипіла Мирослава від обурення. – Щоб завтра ж гроші були на місці! О дев’ятій ранку! А то…

– Що мені буде?

– Тоді побачиш сама!

– Ти мені погрожуєш? – продавчиня іронічно посміхалася.

– Вважай, як хочеш, я не відчеплюся від тебе доти, доки ти не повернеш борг!

Мирослава грюкнула дверима і вискочила, мов обпечена.

– Ти диви яка хамка! – вона не могла ніяк заспокоїтися. – Поводиться так, ніби не вона мене, а я її обікрала! Поверне, ще й як поверне борг!

– Не поверне, – тихо мовив Андрій.

– Звичайно, не поверне, якщо ти й надалі будеш стояти позаду мене мов бовдур! Чому мовчав як риба?

– А що я міг сказати?

– Сказав би щось по-чоловічому! А то я сперечаюся з ними, а ти сховався за моєю спиною, – дорікнула Мирослава.

– Я працюю на заводі. Вибач, я ніколи не займався рекетом.

– Це й погано! – спересердя кинула жінка. – Ти – ганчірка, а не чоловік!

– Так, тут я з тобою згодний, я – ганчірка, я – не чоловік, – стиха промовив Андрій. Мирослава навіть не помітила, скільки туги було в його словах!

– Шкода, що зараз не «лихі дев’яності», а то швидко повернули б вкрадене, – не вгавала Мирослава, але Андрій вже не чув її.

Наступного дня Мирославу викликали до прокуратури.

– Мені йти з тобою? – запитав Андрій.

– Навіщо? Все одно з тебе ніякого пуття, – сказала вона, – лише хвостом теліпаєшся позаду…

Як з’ясувалося, продавчиня звернулася до прокуратури із заявою про здирництво з боку Мирослави. У неї навіть були свідки. Мирослава показала розписку, на що прокурор сказав, що у заяві написано, що Мирослава Ігнатівна шляхом погроз, під тиском змусила невинну продавчиню написати розписку. Мирослава нервово розсміялася.

– Дарма смієтеся, – зупинив її прокурор. – Не місце жартам, бо вам загрожує стаття.

– Мені?! Стаття? За що? – Мирослава здивувалася.

– За здирництво.

Коли Мирослава зрозуміла, що їй дійсно не до сміху, почала розповідати про свої кредити, про тяжку працю, про постійні нестачі в крамниці. Вона хотіла достукатися до серця людини в дорогому шкіряному кріслі, але марно. Він зробив свій висновок:

– Мені все зрозуміло. Ви застрягли в кредитах, у вас постійно змінюються наймані працівники через нестачі. Чи не дивно це? Я тепер розумію тих людей, які мали нещастя у вас працювати. Знаю я таких людей, як ви. Через підстави та погрози ви змушуєте жінок, які працювали на вас за копійки, писати розписки про нестачу, а потім наживаєтеся на їхніх грошах. Я караю таких здирників, нещадно караю і буду карати надалі!

– Я… Я – чесна людина, – почала Мирослава, відчуваючи, що світ навколо неї захитався.

Можливо, ці тортури тривали б ще довго, якби Мирослава не поклала на стіл стодоларову купюру, яка миттю зникла у шухляді столу прокурора. Жінка вийшла на вулицю. Стояла неймовірна спека. Їй забракло повітря, перед очима потемніло. З останньої сили вона дістала телефон, викликала таксі. Додому не поїхала, вже за двадцять хвилин сиділа на кухні в квартирі подруги.

– Мене виставили злочинницею, – обурено сказала Мирослава. – Я ніколи за все своє життя не взяла чужої копійки!

– Забудь про цю розмову, – порадила Оксана, – ти ж знаєш, що вся наша правоохоронна система недосконала. Хто добирається до влади, вважає, що вона дана йому на те, щоб наживатися та брати хабарі. Для них гроші – і цар, і Бог. Але багатство не завжди можна виміряти грошима.

– Воно-то так, – зітхнула Мирослава. – Проте без грошей нікуди.

– Так, – мовила Оксана, – гроші всемогутні, але й згубні та мстиві. Вони завжди бажані, такі жадані, однак мають підводні камені. Вони можуть привести людину не тільки до багатства, а й до шибениці.

Подруги довго мовчали. Кожна з них думала про своє.

– Щоранку я перераховую свої заощадження, – почала Мирослава. – Вони з кожним наступним днем зменшуються. Мені доводиться витрачати ті гроші з кредиту, які мали б піти на зведення будинку.