Светлана Талан - Замкнене коло

Відійшовши на безпечну відстань, хлопець уже спокійніше подивився назад, щоб запам’ятати, де сховано браслет. Урна стояла коло продуктової крамниці під назвою «Смакота». Юрко помітив, як на протилежний бік дороги промчали з блимавками дві міліційні машини. Хлопець здогадався, що там трапилася якась пригода і, напевне, грабіжником був чоловік, який збив його з ніг. Юрко поглянув на годинник мобільного телефону. Слід було поспішати додому, бо в Ірини призначена зустріч з її адвокатом.

Увечері, коли Ірина приїхала на зміну Юркові, хтось подзвонив у двері.

– Я відчиню, – сказав Юрко.

– Карний розшук, – представився один із трьох чоловіків. Вони всі по черзі назвали свої прізвища і показали посвідчення. Юрко був майже спокійний, але поява людей з такої служби його насторожила. Хлопець запросив зайти, спитав, чим може допомогти.

– Ви підозрюєтеся в пограбуванні ювелірного салону, – прозвучало як грім серед ясного літнього дня. – Вас заарештовано.

– Що-о-о? – Юркові потемніло в очах. – Я не грабіжник, – пробелькотів він.

– Поїдьмо до відділку, там розберемося. Збирайтеся.

Ірина заклякла на місці. Вона здригнулася, коли на руках Юрка клацнули кайданки. Добре, що кімната Валентини була зачинена, і та не чула, що тут відбувається…

Юрка привели до кабінету слідчого.

– Мене звати Олександр Васильович, як Суворова. Це на той випадок, щоб не забув, – сказав той. – Прізвище, ім’я, по батькові, дата і місце народження…

Юрко механічно відповідав на запитання. Він гадав, що зараз розповість про те, як бачив чоловіка, що тікав, і його відпустять. Сталася прикра помилка, його сплутали з грабіжником і зараз у всьому розберуться.

– Хлопче, у тебе великі неприємності, – сказав слідчий. – Раджу в усьому одразу зізнатися.

– Я нічого не грабував, – спокійно сказав Юрко.

– Вуличні камери спостереження зафіксували, що ти кілька днів щось видивлявся в ювелірці. Планував пограбування?

– Та ні ж бо!

– Тоді розкажи мені, що ти робив кілька днів поспіль біля ювелірки «Гранат».

– Я стежив за дівчиною.

– Чому?

– Вона мені сподобалась, і я вирішив дізнатися, де вона працює.

– Ти був з нею знайомий?

– Ні.

– За якою саме дівчиною ти стежив?

– За Маргаритою… – промовив Юрко та затнувся – він називав її подумки цим ім’ям.

– Виходить, що ти не був з нею знайомий, а ім’я її знаєш? – Олександр Васильович прошивав його очима. – Запам’ятай, мене, старого горобця, на полові не обдуриш.

– Я сам вигадав це ім’я.

– У «Гранаті» дійсно працює бухгалтером дівчина Маргарита. Зранку ви вдвох підійшли до ювелірки. Вона твоя спільниця?

– Ні! Я не йшов з нею, я лише слідом крався. Ми не знайомі й жодним словом ніколи не перекинулися. Ви повинні мене вислухати, щоб усе зрозуміти, – Юрко сказав це так щиро, що слідчий на мить засумнівався у причетності юнака до пограбування. Занадто він м’якотілий, щоб скоїти такий зухвалий злочин серед білого дня. Можливо, треба вислухати і перевірити його версію?

– Розповідай, – сказав слідчий і додав: – Усе по черзі та без брехні, бо в мене мало часу, щоб слухати казки.

Звичайно ж Юрко не зізнався, чому підглядав у вікна дівчини. Він розповів, як дивився в бінокль на протилежний будинок, як помітив дівчину і вигадав їй ім’я, як не раз намагався дізнатися, де та працює. Він розказав, як його збив з ніг чоловік, що тікав від охоронців. Про схований браслет він промовчав, бо зметикував, якщо знайдуть прикрасу, одразу ж впаде на нього підозра.

– Ми перевіримо твої покази, – слідчий коротко підбив підсумок розповіді Юрка.

– Ви мене відпускаєте?

– Ти затриманий на три доби.

– Я не можу! У мене вдома лежить недужа мати, вона тяжко хвора, навіть не встає з ліжка.

– Там була якась жінка. Хто вона?

– Сестра мого батька.

– То нехай вона догляне матір, а ти, якщо сказав правду, повернешся додому за три доби. Відведіть його, – дав наказ слідчий, щоб не чути потік прохань відпустити.

На третій день Юрко знов був у кімнаті Олександра Васильовича. Слідчий стояв до нього спиною, дивився у вікно.

– Зараз, хлопче, підпишеш розписку про невиїзд. Ти не маєш права покидати місце проживання, доки буде йти слідство.

– І я зможу піти додому? – з радістю запитав Юрко.

– Підписав? – замість відповіді спитав слідчий.

– Так. Я вільний? Можна йти?

– Іди, хлопче, додому, – сказав Олександр Васильович, знову повернувшись до вікна. – У тебе померла мати.