Светлана Талан - Замкнене коло

– Я радий тебе бачити, – сказав Даріо. Було помітно, що його дні спливають, і кожне слово дається з натугою. Ірина розповіла про все, що трапилось останнім часом.

– У мене є одне прохання, – сказав Даріо. – Сподіваюся, що ти мені не відмовиш, бо навіть засуджені до смертної кари мають право на останнє бажання.

– Даріо, Даріо, – Ірина підбадьорливе осміхнулася, – я виконаю будь-яке твоє бажання. Звичайно, я не джин із пляшки, але…

– Продиктуй номер свого рахунку, я хочу тобі зробити приємний сюрприз.

– Ну, якщо приємний… – Ірина диктувала, а Даріо кволою рукою зробив запис у нотатнику.

– Я чую дитячі голоси, чи мені здається? – запитала Ірина.

– Так. Одне з моїх бажань справдилося. Я мріяв, щоб у цих стінах дзвеніли дитячі голоси. Тепер їх аж троє. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про свою доглядальницю з України?

– Так. Ти казав, що у неї трійко діточок?

– Я зробив заповіт на цю жінку, після мене вона буде володіти цим будинком. Також дозволив їй забрати вже зараз дітей до Італії. Тепер мені не сумно. Вони такі жваві, веселі та життєрадісні. Напевне, як і всі діти, доки не виростуть і не стикнуться з реаліями буденного життя.

– А як же… Ти хворий. Тобі вони не заважають?

– Навпаки. Поруч із ними я пережив усі прогнози лікарів. Я вже давно мав померти, а я живу, бо поряд кипить життя цієї малечі.

– Даріо, у тебе неймовірно красива та щедра душа. Я захоплююся твоїми вчинками.

– А я захоплююся твоєю красою та вродою.

– Облиш, я така стомлена.

– Іринко, ти зможеш мені зателефонувати післязавтра о цій порі?

– Звичайно. Я зв’яжуся з тобою по Інтернету.

Після розмови з Даріо Ірина не стрималася та невтішно розплакалася. Було шкода Даріо, який був для неї другом, і зараз доживав останні дні. Було жаль милу, добру Валентину, котра все життя працювала, але нічого в житті окрім родини й роботи не бачила. Шкода було Юрка, на якого зненацька посипалися нещастя. Жаль було Любоньку, котра вже вся геть звелася, очікуючи на повернення до мами. А ще було шкода себе, бо не встигла напитися цілющого напою, що зветься коханням…

На другий день після поховання матері Юрко збирався зателефонувати Мишкові, але не встиг, бо той сам йому подзвонив. Друг висловив співчуття, перепросив, що не був поруч у скрутну хвилину. Мишко сказав, що пізно дізнався про смерть тьоті Валі, та якби й знав раніше, не зміг би приїхати, бо у нього теж біда.

– Що трапилося? – запитав Юрко.

– Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що живу з дівчиною і що вона вагітна, – почав розповідати Мишко. – Ми мали повернутися додому в серпні, перед пологами, щоб був час зареєструвати шлюб.

– До речі, ти своїй матері зізнався, що чекаєте на дитину?

– Ні. Лише натякнув, що повернуся з майбутньою невісткою та сюрпризом. Гадаю, вона сама здогадалася.

Мишко помовчав. Юрко його не квапив, бо чув по голосу, як зараз тому важко говорити.

– Пологи почалися завчасно. Дитинка народилася недоношеною, – з сумом мовив Мишко.

– Немає приводу для хвилювання, – Юрко поспішив заспокоїти друга, – зараз виходжують навіть шестимісячних немовлят.

– Не в цьому справа. У хлопчика вроджена хвороба серця.

– І це дуже серйозно?

– Лікарі сказали, що можна врятувати дитину, якщо негайно прооперувати. Але ж тут ми – чужинці. Операція коштує дорого.

– То негайно повертайтеся на батьківщину!

– У тому й проблема, що є ризик не довезти дитину. Операція платна, а у мене за душею й копійки нема. Матері я не став казати, бо батько розповідає, що в крамниці кепські справи. У мами не буде стільки грошей, щоб усе оплатити, до того ж кредити, і крамниця закладена в банку. Я вже думав продати «мікрік», але скільки він там коштує? Купа металобрухту і все. Я знаю, що ти мені нічим не зможеш допомогти, але… Мені треба було з кимось поговорити, бо… Розумієш, у мене серце крається, коли я дивлюся на немовля, яке синіє на моїх очах, а я не можу нічим зарадити, я не в змозі його врятувати. Такий відчай охоплює, що хоч вовком вий!

– Та-а-к, – протягнув Юрко, – не весело.

– І це ще не все, – Мишко тяжко зітхнув. – У нашого сина… Як би тобі краще сказати…

– Кажи, як є. Я ж твій друг.

– У нього ще й зовнішня вада.

– Тобто?

– У народі її називають «вовча паща». Чув таке?

– Так. Але ж роблять операції та усувають цю ваду. Пам’ятаєш, у паралельному класі була дівчина, я вже й не пригадаю, як її звали. Вона мала шрами біля рота, невеликі, малопомітні. Казали, що вона народилася з такою самою вадою. Так то було давно, а зараз пластичні хірурги роблять справжні дива. Не переймайся щодо цього, а ось серце…