Светлана Талан - Замкнене коло

– Так, серце – це вже не жарт. Розумієш, Юро, я розгублений, розчавлений цим нещастям. Голова обертом йде, коли подумаю, що може не стати дитини. Немовля ще світу Божого не бачило, а тут таке… – Мишко замовк. Юра зрозумів, що тому забракло слів від хвилювання. – Доведеться ризикувати і везти дитину додому. Навіть не уявляю, як витримає все це мати, як зреагує, коли побачить спотворене обличчя хлопчика. Розумієш, Юрчику, хай яким він є, а все одно дитина – мій син. Незважаючи ні на що, я його дуже люблю, бо він – моя кровинка. Не знаю, чи зрозумієш ти мене, бо ще не став батьком. Можливо, я його люблю навіть дужче, ніж любив би здорову дитину.

– Слухай, не їдьте нікуди. Здається, я зможу вам допомогти, – радісно сказав Юрко. – Стовідсотково наразі не можу обіцяти, але завтра я тобі зателефоную та скажу вже напевне.

– Звідки у тебе такі гроші? Ти навіть не уявляєш, скільки доларів коштує операція!

– Чекай на мій дзвінок!

Юрко ледь дочекався вечора. Коли сутінки сповзли на місто, він пішов до крамниці «Смакота». На вулиці було людно, тож йому довелося довгенько чекати, доки поблизу урни для сміття нікого не буде. Юрко швидко присів, дістав з кишені відкрутку. Нею він видобув зі щілини браслет. Відкрутку викинув у сміттєвий бак, а браслет сховав до бокової кишені джинсової курточки. Для певності озирнувся. За ним ніхто не йшов. Юрко зловив таксі та поїхав на околицю міста.

– Мені потрібно знати, скільки коштує ця річ, – сказав Юрко, подаючи ювеліру браслет і п’ятдесят гривень.

Ювелір пильно глянув на юнака, який помітно хвилювався. Погляд ювеліра ковзнув на стіл, де лежали гроші та прикраса. Він вагався лише мить. Потому гроші зникли зі столу і ювелір начепив збільшуване кругле скельце. Довго роздивлявся браслет, дістав навіть лупу. Юрко вже почав нервувати. Хтозна, що в нього на думці? Чи не натиснув, бува, той тривожну кнопку? Нарешті ювелір підвів очі, уважно розглядаючи Юрка.

– Ну що? – нетерпляче запитав Юрко.

– Це дуже коштовна річ, – мовив поважно ювелір. – Біле золото, діаманти…

– Мене цікавить ціна виробу, – перебив його Юрко.

– Я все одно не візьму у вас цю річ, бо, як мені відомо, нещодавно грабіжники викрали браслет з діамантами з ювелірного салону…

Юрка кинуло в піт від почутого. Він швидко дістав ще одну п’ятдесятигривенну купюру, подав чоловікові.

– Я не збираюся її продавати, – знервовано сказав він. – Мене цікавить лише ціна.

– Якщо так, – гроші знову швидко зникли зі столу, – то я можу вам сказати, що коштує ця чудова прикраса приблизно кілька десятків тисяч доларів.

– Скільки десятків?

– Як домовитесь, але раджу менше від шістдесяти тисяч зелених не віддавати.

– Дякую, – Юрко з полегкістю зітхнув.

– У вас не візьмуть цю річ у місті, – мовив ювелір. Він ще щось хотів додати, але Юрко швидко вибіг із приміщення та розчинився в темряві.

Ввечері Ірина з матір’ю готували страви на поминальний обід. Завтра вранці прийдуть люди поминати Валентину. Минуло два дні після її смерті, а все ще не вірилося, що Валентини вже нема. Юрко допомагав удень. Він ходив на закупівлю продуктів, потім кудись побіг. Повернувся пізно, коли жінки вже закінчили всі приготування та збиралися спати. Юрко покликав Ірину на балкон.

– Треба поговорити, – сказав він.

Ірина помітила, що він дуже збуджений і схвильований.

– Знову щось трапилося? – запитала Ірина.

– Так. У мене є велике прохання, – сказав він. – Завтра о десятій годині ранку мені треба зникнути.

– Ти при своєму розумі?! О дев’ятій прийдуть люди, потім поїдемо на цвинтар, а тобі треба зникнути. Зникнеш по обіді, коли все скінчиться.

– Мій найкращий друг у біді, – схвильовано сказав Юрко, – я мушу йому допомогти.

– Це не може почекати якихось три-чотири години?

– Я повинен устигнути на потяг, бо від цього залежить життя його дитини.

– Дитини? – перепитала Ірина. Що таке життя й доля дитини вона добре знала.

– Який може бути потяг, якщо ти невиїзний? – вже м’якше запитала вона.

– Я хотів просити тебе прикрити мене, бо я на підписці про невиїзд. Але, якщо я не прорвуся до Москви найближчим часом, немовля мого друга помре. Розумієш?

– І як ти збираєшся туди дістатися?

– Є два варіанти. То ти прикриєш мене чи ні?

– А як же поминки?

– Мама на мене не буде ображатися, бо все бачить і знає.

– Ти можеш мені пояснити, що трапилося й чому такий поспіх? – запитала Ірина.

– Повернуся – тоді все розповім. Я швидко, лише туди й назад. Ніхто навіть не помітить мого зникнення.