Светлана Талан - Замкнене коло

– Чому ти вся сяєш? – запитала сусідка.

– Бо приїхала викупити свою садибу! – не приховуючи радощів, сповістила Мирослава.

– Навіщо вона тобі? Хата геть розвалюється.

– Ми збудуємо нову! А навколо такий райський куточок буде, якого в селі ще не було. Підтвердь, Андрію, що кажу правду.

– Так, – прозвучало лаконічне та сухе.

– Не радила б я вам тут оселятися, – насумрила брови сусідка, скоса позираючи в бік самотньої хатинки.

– Це ж чому? Така гарна місцина.

– Гарна, але не зовсім. Стільки смертей було в цій хаті…

– Тому що хата чекала на моє повернення! – радісно промовила Мирослава.

– А ще люди кажуть, що там оселилися привиди, – майже пошепки сказала сусідка. – Вже не одна людина їх бачила поночі.

– А ви? Ви самі бачили чи вірите в усі жахачки?

– Бачила. Клянуся, що бачила своїми очима, – таємниче зашепотіла сусідка і перехрестилася.

– І чий привид ви бачили? – скептично запитала Мирослава.

– Не повіриш! Твоєї бабусі!

Тітка Василина гадала, що Мирослава злякається, але та лише задоволено всміхнулася.

– Де нам знайти господаря садиби? – поцікавилася вона.

Сусідка пояснила.

– Як ви гадаєте, він не буде проти продажу?

– Він вже не знає, як спекатися цієї хати, – мовила сусідка і знову подибала на город.

Коли документи на садибу були на руках, Мирослава побігла до хати. З неприхованою щирою радістю дитини вона позаглядала у вікна.

– Який безлад! Усе потрощено, знищено, побито. Піч розвалилася, бо ніхто її не лагодив. А стіл! Це наш із бабусею стіл! Андрію, йди-но поглянь, що з ним сталося! Диван теж наш, але він зовсім негожий!

– Бачу, – мовив Андрій, хоча не спромігся зазирнути у вікно.

– А ось цю канавку бачиш? – Мирослава осліпла від такого щастя. – За проектом, тут буде потічок. На його дні будуть лежати відшліфовані камінчики. Ходімо далі, далі, за потічком. Він вливатиметься в невеличке озерце під старою грушею. Вночі вони будуть освітлені світодіодами. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про них?

– Так. Пам’ятаю.

– Уяви собі, як спуститься на землю вечір, а ми з тобою вийдемо в садок, а там… Де ж мої любі мальви? Ось вони! Мої ріднесенькі! Пам’ятаєте, як ми з бабусею вас саджали?

– Пам’ятаю, – механічно відповів Андрій, поринувши у свої думки.

– Ти не слухаєш мене! – дорікнула Мирослава. – Тобі байдуже, де ми будемо жити?

– Байдуже, – відказав той.

– Поїхали додому, – попросила Мирослава Миколу. – Мені набридло розмовляти зі стовпом.

– Поїхали, – луною повторив Андрій.

Настрій Мирослави був зіпсований. Андрія ніби підмінили. Поруч із нею був її чоловік, але водночас він був чужим.

Юрко був у розпачі. Вже цілий місяць після звільнення він не міг знайти нову роботу. Здавалося, що вакансій водіїв достатньо, але весь час робота вислизала в нього з-під рук. Сьогодні Юрко зрадів, бо у приватній фірмі пообіцяли взяти його на роботу. Коли попрохали показати трудову книжку, то виявилося, що він її забув удома. Юрко впіймав таксі та поїхав додому по документи, а коли прийшов на фірму, то дістав відкоша, бо на роботу вже взяли іншого водія.

Вдома мати Юрка не одужувала, їй ставало дедалі гірше. Попри те що медсестра приходила щодня, робила їй уколи, ставила крапельниці, мати згасала на очах. Кілька разів Ірина привозила лікарів, вони довго спілкувалися за зачиненими дверима, виписували ліки, які Ірина купувала власним коштом. Іноді мати просила Юрка посидіти біля неї. Він, як тільки міг, намагався вести бадьорі розмови. Мати сумно осміхалася вустами, а в очах застиг смуток. На столику біля її ліжка лежала непочата коробка цукерок – подарунок Юрка на день народження. Хлопець відчував себе винним, бо ніяк не міг улаштуватися на роботу, щоб заробити на ліки для матері. Але ж він робив усе можливе, щоб знайти роботу! Він ладний був працювати ким завгодно, аби платили вчасно зарплатню, але в його житті пішла чорна смуга. До всього додалися батькові пиятики. Спочатку Юрко не дуже звертав увагу на те, що батько приходив додому напідпитку. Батько й раніше любив хильнути після роботи. Якось той прийшов додому та сповістив, що авансу не буде, бо брав гроші на горілку в борг, отож довелося все віддати.

– Як ти міг?! – запитав Юрко батька на кухні, щоб мама не чула.

– Вибач, синку, так вийшло, – пробелькотів той.

– Чи ти не бачиш, що мамі стає гірше з кожним днем?

– Бачу, я все бачу, – батько почав кліпати очима та витирати сльози. – Що я можу вдіяти?