Светлана Талан - Замкнене коло

– Лікарю, не марнуйте сили на писанину, – мовила Валентина. – Двері залишилися прочинені, тож я все чула. Ірино, не треба витрачати на мене гроші, тобі є куди їх подіти. Я не згодна на шпиталізацію, бо хочу останні свої дні провести вдома.

– Не говори такого, – зупинила її Ірина. – Слід поборотися за життя…

– Відправте мене на лікарняний, – Валентина звернулася до лікаря, – бо я працюю, і мені його мають сплачувати. Прошу вас лише про одне: випишіть мені сильне знеболювальне. Й останнє прохання, я тепер маю на нього повне право, – Валентина осміхнулася куточками безбарвних уст. – Не кажіть нікому про мій діагноз.

…Ірина подарувала Валентині сережки. Жінка зраділа подарунку, ніби мала дитина.

– Які гарні! – захоплено мовила вона та приклала до вуха, заглядаючи у люстерко. – Напевно, дуже коштовні?

– Яка різниця? – осміхнулася Ірина. – Носи на здоров’я.

– А… Де я їх буду носити? На тому світі? – усмішка з обличчя Валентини швидко зникла. – Забери їх для Любоньки.

– Не мели дурниць! Доки житимеш, будеш носити. Зараз же поїдемо до салону, проколемо вуха. А потім купимо тобі гарну сукню і підемо гуляти в найкращий ресторан міста.

– А чому б і ні? – знизала плечима Валентина. – У мене залишилося трохи грошей після купівлі ліків, то прогуляймо їх! Чи тільки чоловіки можуть собі дозволити гульки?!

Жінки довго сиділи в ресторані, розмовляючи про життя. Ірина була задоволена, що не довелося скніти в квартирі на самоті. Валентина сміялася й жартувала. Ірина дивувалася її мужності. Вона так не змогла б, якби дізналася про такий страшний вирок лікаря. А Валентина була готова, бо щось зсередини їй вже давно підказало, що у неї залишилося зовсім мало часу. Вона знала напевне, що більше ніколи не потрапить до ресторану в цій новій сукні, не похизується новими сережками, тому насолоджувалася життям.

Після ресторану жінки знайшли порядну медсестру, яка погодилася ходити до Валентини робити їй уколи та ставити крапельниці. Ірина оплатила послуги медсестри на місяць уперед, хоча Валентина була проти.

Коли Ірина привезла Валентину додому, Анатолій зустрів їх непривітно.

– Щось сталося, брате? – запитала Ірина, помітивши, що Анатолій ходить надутий.

– Вештаєтеся десь, а я голодний сиджу тут, – буркнув він.

– Я миттю, – Валентина кинулася бігти перевдягатися, але Ірина зупинила її.

– То ось що я тобі, любий братику, зараз скажу, – Ірина чітко і твердо промовляла кожне слово. – Твоя дружина тяжко хвора, тому віднині всі кухонні й хатні справи лягають на твої та Юркові плечі.

– Що? Справді? Що з тобою? – Анатолій подивився на зблідну дружину.

– У неї тяжка недуга печінки.

– Треба лягати до лікарні?

– Вона буде лікуватися вдома, – пояснила Ірина. – Ліки ми купили, медсестра приходитиме до неї додому. Якщо я дізнаюся, що ви експлуатуєте хвору жінку, вам буде непереливки. Це я вам обіцяю. До речі, де ще один член вашої родини?

– У своїй кімнаті, – Анатолій кивнув у бік кімнати Юрка.

Ірина постукала у двері, почула «прошу» і зайшла до кімнати. Юрко лежав на дивані, закинувши руки під голову.

– Привіт. Чому не на роботі?

– Мене звільнили, – відповів Юрко, не встаючи.

– Чому?

– «Хлібовозка» зламалася, а в господаря нема за що її ремонтувати.

– І що ти збираєшся тепер робити?

– Буду шукати іншу роботу. Завтра відсвяткуємо день народження мами, а потім займуся пошуком.

– Якщо хочеш свята, то досить рахувати мух на стелі, – рішуче сказала Ірина. – Піднімай дупу і дуй до крамниці по харчі.

– Мама сама зготує, – почав Юрко.

– Доведеться тобі з батьком усе готувати, – мовила Ірина та розповіла про хворобу матері. Вона стримала своє слово і не сказала, що Валентині залишилося жити обмаль. Ірина помітила на столі Юрка коробку з цукерками. Вона не помилилася. На щось більше, ніж цукерки, Юркові не вистачило фантазії.

Мирослава прокинулася, відразу ж почула, як пахне чимось смачненьким. Напружила пам’ять, відновлюючи останні події. Андрій пішов забрати свої речі. На кухні було чути якесь шарудіння. Він повернувся! Мирослава швидко підхопилася, спіймала ногами домашні пантофлі, накинула халатика, побігла на кухню. Андрій саме викладав скибки хліба на стіл.

– Привіт, любий! – мовила Мирослава весело.

– Я приготував сніданок, – сказав Андрій, не обертаючись до неї, – зробив домашні котлети, відварив картоплю.

У Мирослави все опустилося донизу. Де й поділася радість. Голос Андрія був сухий, незнайомий. Нічого, вона зуміла повернути собі чоловіка, зможе й розтопити його серце.