Братья Капрановы - Справа Сивого

— Але ж і люта!

— Козацька! — всміхнувся господар. — Жоден бусурманин такого не витримає, — він почекав, поки гість закусить шматком сала, та запитав: — А нащо вам Козак Мамай?

— Бачте, я письменник і мрію написати про нього роман.

— Роман? — уточнив Яворницький.

— Роман, — кивнув письменник.

— Ну тоді це буде дуже товстий роман. Тому що Козак Мамай — це не просто міф. Це герой, який захищає нас уже багато сотень років.

— Захищає вас?

— Нас, — уточнив Яворницький. — І мене, і тебе, і наше місто, і всіх українців. Сотні років у тисячах хат він усміхається зі стіни, курить люльку, а сам захищає Україну, і поки буде так, вона житиме.

— А розкажіть мені про Мамая, — попрохав гість.

— Розказати? — гмикнув Дмитро Іванович. — Боюся, що це неможливо. Про Мамая ніхто нічого не знає. Але він є скрізь — і у кам’яних бабах, що стоять на могилах, їх у народі звуть мамаями, і в народних іконах, що висять по хатах, і в садках під вишнею, де він, здається, і досі сидить з чаркою, картами та кобзою. Його називають невмиракою, бо вже сотні років він боронить цю землю, і ніхто не може нас здолати. От здавалося б, іще трошки — і дотиснуть, доб’ють, кінець українцям, але вони раптом підводяться, немов трава у степу, і стають тисячами там, де вчора, здавалося б, нікого не залишилося. Це Мамай нас веде. Вічний козацький дух.

— Ну а реальний Мамай існував? Хто він і звідки?

— Невідомо, — покрутив головою Яворницький. — Є в Україні села Мамаївки, річка Мамайка, Мамаїв острів, де збиралися гайдамаки, та й прізвище Мамай збереглося — може, це його нащадки. Але ніхто нічого не знає про самого лицаря.

— Тобто, це міф?

Яворницький усміхнувся:

— Ну, який же міф, коли навіть мене самого він не раз рятував?

— Вас? — здивувався письменник.

— Мене. Тим, що я нині тут із вами розмовляю, треба завдячувати саме йому. Він мене і в молодості захистив, і тепер я відчуваю його руку.

— Як це?

— А так. Характерник. Чарівник. Ви думаєте, просто так у кожній хаті висить його портрет? Ні, це очі, через які він за нами дивиться. Думаєте, просто так на кожному портреті шабля і кінь? Ні, це для того, щоб у потрібний момент можна було ними скористатися.

Ільченко усміхнувся:

— Казки розповідаєте.

— Та ну, які казки? Коли сотні тисяч людей вірять, що Козак Мамай поруч, що тут дивуватися, коли він приходить, та ще й не один. Коли його дух прокидається у теперішніх людях. Колективна свідомість — це не казка, це реальність.

Гість дивився на Яворницького, немовби вивчаючи його.

— А знаєте, мені здається, я зрозумів, у чому причина.

— У чому?

— Мені здається, Козак Мамай просто кожного разу перероджується.

— Як це? — не зрозумів Яворницький.

— А так, — Ільченко підвівся з канапи. — От ви, наприклад, якщо подивитися, ви і є козак Мамай.

— Чому?

— Тому що Мамай переселяється у тих, хто не боїться козацької волі і приймає козацьку долю. Живе, як козак, захищає своє і не здається ворогам.

— Ну, навряд чи це про мене, — сумно зітхнув Яворницький.

— А ви у дзеркало гляньте.

— У дзеркало... — академік підійшов до люстра у дерев’яній рамі, що прикрашало стіну, і справді подивився у нього.

— Ну? — Ільченко підійшов до нього ззаду. — Викапаний Мамай. Тільки сивий.

Яворницький мовчки дивився на своє зображення у дзеркалі, а з-поза спини його визирав Козак Мамай, намальований на полотні невідомим художником сто років тому. За довгий час фарба на картині почала злазити, і чорний Мамаїв оселедець вкрився білими тріщинками, немовби присипаний попелом вічності, що його люди ще називають сивиною.

Біографія письменника — це його книжки. «Кобзар 2000» Братів Капранових перевидавався вже сім разів, «Мальована історія Незалежності» — п’ять, «Приворотне зілля» та «Веселих свят!» — двічі, «Щоденник моєї секретарки», героїв якого ви зустрінете і у цій книзі — тричі. А ще були «Зоряний вуйко» для підлітків та «Закон Братів Капранових» для політиків. І жодна з книжок не схожа на іншу, і та, що ви тримаєте в руках, не схожа на попередні. Братів двоє — письменник один. Отже письменник Брати Капранови вже 15 років пропонує читачам свої книжки. Родом з Півдня, по батьковій лінії — з Миколаївщини, по маминій — з Одещини. Мешкає в Києві, а точніше, під Києвом, навідує рідний Очаків, щоб вклонитися могилам предків. Твердить, що у своїх книжках нічого не вигадує, а героїв та події бере з реального життя.